Батьки тепер живуть у літній кухні. Історія Тетяни Гладиш

Тетяну Гладиш велика війна застала в батьківському домі у Посад-Покровському. Населений пункт знаходиться на межі Херсонської та Миколаївської областей. У мирні часи це було вигідне розташування, а після нападу рф село опинилося на лінії фронту, його обстрілювали в усіх видів артилерії. 

“Ми якраз вечеряли. Почули залп, кілька секунд і земля затремтіла під ногами. Схопилися й попадали вниз. Підлога під нами просто ходила ходуном, а зверху сипалася штукатурка”, – розповіла Тетяна журналісту Свій дім.

Після цих обстрілів будинок родини не постраждав, але у літній кухні повилітали вікна, у гаражі уламком пробило дах, погнуло капот автівки. Вже не було світла, частково пропав газ, мобільний зв’язок. 

У хвилині короткого затишшя батько Тетяни виходив на вулицю, намагався чимось затулити вибиті вікна. Подвір’я було всіяне уламками, валялися електричні дроти, попробивало газові труби. Хтось з сусідів повідомив про відкритий виїзд на Миколаїв, де не було російських блокпостів. 

“Ми просто пострибали в машину, хто в чому був. Вибралися з Посад-Покровського й опинилися на Заході України. З того часу моє село було на лінії вогню і найбільше постраждало у Херсонській області”, – каже Тетяна.

Восени 2022 року, коли росіяни вийшли з Херсона і лінія фронту відтіснилася від Посад-Покровського, тато Тетяни поїхав у село. Побачив згорівший будинок і свій зруйнований магазин, що був біля дому. Там не було жодних комунікацій, тож довелося знов виїхати. 

Але навесні цього року батьки повернулися додому. Живуть у літній кухні, в якій після обстрілів вціліли стіни. Посадили трохи картоплі, обрізали троянди, які не загинули. У селі нарешті з’явилося світло. Раз на тиждень привозять по дві баклажки питної води на кожного. До війни тут проживало понад дві тисячі людей.

Тетяна винаймає житло в Одесі й пристосовується до нових умов життя:

“У мене недосконалий остеогенез, тобто ламкі кістки. Особливо в ногах. І я з дитинства ходжу на милицях. До Одеси поїхала сама з таким діагнозом. Це було справжнім викликом, бо довелося  налагоджувати побут, переживати блекаут, коли не працював ліфт. Але, Слава Богу, облаштувалася. Допомагають друзі, знайомі. Намагаюсь вибиратися на культурні заходи. Дуже люблю море, просто обожнюю – 20 хвилин і я вже біля води”.

Вона теж на кілька днів приїздила в село. Світла тоді не було, літня кухня не опалювалась, тож довелося спати в машині. 
“Рік тому я поїхала з дому. А перед тим кілька тижнів спала, не розстеляючи постіль і не вдягаючи піжаму. Часто – на підлозі. Пила каву, але не відчувала її смак. Тільки слухала, як гатить – далеко і близько. Часом і зараз завмираю, очікуючи, що як прилетить. Але спасибі Богу, що є життя далі…”, – пригадує вона.