головна / Історії, які ви нам розповіли / Бахмут
“Вулиця, де був наш дім у Бахмуті, тепер носить ім’я моєї бабусі”. Історія переселенки Світлани Кравченко, яка популяризує культуру Донеччини
Донецька область , Бахмутський район , Бахмут
Приватний будинок
Адреса:
Донецька область ,
Бахмутський район , Бахмут
Світлана Кравченко родом із Донеччини, її рідня по батьківській лінії жила у Бахмуті понад 100 років. За освітою жінка – фінансистка, але з 2005 року почала вивчати традиції та культуру рідного краю. Після початку російської агресії у 2014 році, разом з іншими активістами допомагала військовим та організовувала культурні й освітні заходи. Цю діяльність не припинили й після повномасштабного вторгнення.
З початком великої війни Світлана залишалася в Бахмуті до серпня 2022 року, потім виїхала на Дніпропетровщину, але двічі поверталася в рідне місто, щоб допомогти військовим у шпиталі.
Наразі Світлана живе в Дніпрі, де займається підприємництвом і популяризацією культури, розповідаючи про традиції Бахмута. Виставка з колекції творчої майстерні “Бахмутський Оберіг” під назвою “Про Бахмут мовою українських строїв” зараз демонструється у місті Самар.
“Мене надихає те, наскільки культура Донеччини не вивчена та знехтувана етнографами. Моя діяльність не відновлює українську культуру — вона її стверджує, бо вона завжди була розпорошена. Росія зробила все, що могла, щоб про неї ніхто нічого не знав”, — розповіла Світлана журналістці “Свій дім”.
“100 років кілька поколінь жили в одному будинку”
Родина Світлани по батьківській лінії жила в Бахмуті з 1746 року. Протягом ста років кілька поколінь її родини жили в одному будинку — тому самому, який прадід подарував своїй дочці на весілля:
“Мій дід був репресований у 1938 році й у таборах захворів на туберкульоз. Моя бабуся, яка була із заможної родини, продала все, що в неї було, навіть металевий дах нашого будинку в Бахмуті, щоб викупити його з ГУЛАГу. Перед початком Другої світової війни він повернувся додому. Коли місто було в окупації, в їхню оселю не заходили німці, оскільки дідусь хворів. Наскільки я розумію, завдяки цьому, бабусі вдалося врятувати життя трьом єврейським хлопчикам, чиїх батьків на той момент уже вбили. Один із них на початку 2000-х виїхав до Ізраїля зі своєю родиною і домігся того, щоб бабусі присвоїли звання “Праведників народів світу”, яка присуджується Державою Ізраїль неєвреям, які в роки Другої світової війни ризикували життям, рятуючи євреїв від знищення на окупованих нацистами територіях Європи. Ця нагорода, яку отримували в посольстві Ізраїлю мої діти, спонукала мене досліджувати історію моєї родини, а згодом і Бахмута”.
“Ночами розмальовували стовпи жовто-блакитними кольорами”
У 2005 році Світлана створила майстерню “Бахмутський Оберіг”, як об’єднання вільних майстрів. Вона згадує, що в ті матеріально скрутні часи багато людей в’язали та шили, тому вони збиралися й ділилися досвідом, щоб допомогти одне одному опановувати рукоділля та поділитися лайфхаками.
Виставка майстерні “Бахмутський Оберіг”
Фото: з особистого архіву
“У 2009-2010 роках інтернет став більш доступним і ми зацікавилися українською народною лялькою. Тоді зробили велику виставку, де розповідали її історію. Я особисто досліджувала все, що могла, намагаючись спиратися на наукову літературу, яка, на жаль, в той час була здебільшого російською”.
Коли почалася Революція Гідності, Світлана разом з однодумцями провели шість виставок у навчальних закладах Бахмута та Часового Яру. Екскурсоводи з кола творчої майстерні “Бахмутського оберігу”, розповідали про українські традиції та проводили майстер-класи.
“Я думала, що таким чином можна повернути максимальну кількість людей до усвідомлення свого національного коріння. Ми з дівчатами сподівалася, що за допомогою демонстрації української культурної спадщини рідного Бахмуту зможемо пробудити бажання захистити цей скарб від російської навали. Іноді вдавалося, Але тільки іноді”, — згадує Світлана.
А у 2014 році її рідне місто тимчасово окупували бойовики так званої “днр”. Саме тоді утворилася спільнота “Бахмут Український”, яка в той час діяла підпільно:
“Ми ночами розмальовували жовто-блакитними кольорами стовпи та розклеювали листівки, які вже на ранок замальовували комунальні служби. Одного разу мене спіймали за цим заняттям — це був мій знайомий, у якого, як виявилося, були проросійські погляди. Він тоді був шокований і сказав, що може “забрати мене на підвал” і йому за це буде бонус. Він вже почав мене тягнути, але я його відштовхнула, перелізла через паркан і втекла. Звісно, якби він хотів, то довів би справу до кінця, але, на щастя, все закінчилося добре”.
“Організували перший показ традиційного одягу на Донеччині”
Світлана згадує, що після першої деокупації міста ніби жила у трьох світах: у першому — працювала, у другому — творила, а в третьому — допомагала армії.
“У липні 2015 року ми возили гуманітарну допомогу для військових. Тоді один з хлопців передав мені сорочку, серветки та два рушники. Він розповів, що вони живуть в усадьбі літньої жінки, де і знайшли ці речі і з дозволу господині готові були передати їх для колекції. Конопляна сорочка була в жахливому стані, але я її випрала і побачила, що вона пошита і вишити вручну, а вишивка конопляними нитками виглядає дуже вишукано і відмінно збережена”, — розповіла жінка.
Світлана показала сорочку своїм дівчатам з творчої майстерні “Бахмутський Оберіг” і саме тоді виникла на нездійсненна і фантастична ідея зібрати колекцію та відтворити традиційний одяг Бахмута та Бахмутського району і продемонструвати його на День вишитої сорочки в травні 2016 року.
“Це була нереальна ідея, бо ні грошей, ні знань в області етнографії у нас було. Але це нас не зупинило і ми показали колекцію на День вишиванки. Ми витратили на це майже рік, — розповіла Світлана. — Тепер я знаю, що це був перший такий показ на Донеччині: 52 людини продемонстрували український стрій, пошитий і прикрашений власною вишивкою власноруч або той, який зберігся в родинах. Кожна річ була прокоментована зі сцени фахівцями, які підтримали наш проєкт. Моделями були місцеві мешканці, переселенці та військові. Найстаршій було 82 роки, а наймолодшому — вісім. З того часу, ми провели 18 показів строїв з колекції творчої майстерні “Бахмутський Оберіг” одягу по всій Україні. І кожен показ ставав відкриттям для глядачів. Кожен показ починався однаково – зі скепсису в очах організаторів та аудиторії, а закінчувалася сльозами, обіймами та тривалими аплодисментами стоячи. Це є моя особиста війна проти моцкалів та мій особистий вклад в перемогу”.
Під час підготовки до першої виставки Світлана згадала й про власну родинну спадщину:
“Разом з сімейним архівом документів у нас зберігалися фрагменти вишитих жіночих та чоловічих сорочок та рушників. На фотографіях я побачила, що моя рідня носила вишиті сорочки. А листування між бабусею та дідусем було українською мовою”.
“Після початку повномасштабного вторгнення, залишалася в місті понад півроку”
“У перший день наша ГО “Бахмут Український”, яка на той час вже була офіційно зареєстрована, мала досвід допомоги військовим підрозділам та орендоване приміщення вже ввечері того ж дня працювала і допомогала військовим. Наш пункт гуманітарної допомоги тримався майже до повної окупації міста. Там до останнього залишалася волонтерка ГО “Бахмут Український” моя подруга Наталя Роменська”.
Кожного дня разом з друзями Світлана ходила до шпиталю, де допомагала доглядати за військовими. Щодня багато людей в приміщенні “Центру гуманітарної допомоги “Бахмут Український” плели маскувальні сітки, збирали теплі речі, матраци, сортували і видавали військовим і захисникам в теробороні продукти. В цьому приміщенні шили прапори, ремонтували одяг, прали білизну захисникам. Це був справжній центр допомоги обороні міста з перших годин повномасштабного вторгнення і до 23 лютого 2023 року:
“Це дійсно історичні кадри. Волонтери Бахмута робили все, щоб допомагати військовим боронити рідну землю. Хтось пішов у тероборону, хтось плів сітки і готував їжу, хто до останніх днів свого життя в місті допомагав у шпиталі доглядати за пораненими”.
Ситуація в місті погіршувалася. У серпні 2022 року, коли жінка вперше виїхала з Бахмута, на її вулиці не залишилося інших людей, вже не було води, газопостачання та світла. Також були два прильота біля її будинку.
“Тоді я з подругою виїхала на дачу під Дніпро, щоб хоч трохи відпочити. Я не планувала залишатися там назавжди. До жовтня ще двічі поверталася в Бахмут, але замість того, щоб вивезти якісь речі, я першим ділом бігла у шпиталь, щоб допомогти, чим зможу. Під час останньої поїздки з моїм другом, ми потрапили під обстріл. Просто дивом виїхали звідти неушкодженими”.
“Підприємницька діяльність і культурний активізм”
Світлана поки живе в Дніпрі. Жінка підкреслює, що “поки” — це ключове слово, бо в неї весь час було відчуття, що вона ось-ось повернеться до Бахмута. Тільки нещодавно усвідомила, що наразі це неможливо, але у майбутньому це обов’язково станеться.
“Коли я опинилася одна в Дніпрі, то була в жахливому психологічному стані. Знайома психологиня запросила мене на захід в музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні”. Там я випадково познайомилась з хлопцем, не підозрюючи, що від є одним з керівників музею. Це знайомство стало для мене знаковим. Саме завдяки його ініціативі у 2024 році вулицю, на якій я мешкаю в Бахмуті (саме мешкаю, бо моє серце назавжди живе там), перейменували на честь моєї бабусі — Наталії Кравченко. І хоча мій родинний будинок зруйнований росіянами, ця подія для мене дуже цінна. І я точно знаю, що повернуся додому. Крім цього, вони зняли фільм про мою бабусю, де розповіли її історію”, — розповіла жінка.
У Дніпрі Світлана організовує виставки своїх робіт та творчих робіт своїх знайомих майстринь, де розповідає про рідний Бахмут, його історичну спадщину та культурні надбання, а також допомагає захисникам.
“Разом з друзями ми випустили настінний календар “Генетичний код Бахмута. Шлях до відродження”, на якому зображені жінки у традиційному українському одязі. Моделями стали люди, причетні до волонтерства та війська. Ми використали світлини з останньої фотосесії, яку зробили восени 2021 року. Лише в США вдалося продати 500 примірників, усі кошти ми спрямували на допомогу захисникам”.
З літа 2025 року Світлані запропонували долучитися до організації виставок друзів і майстрів з окупованих територій у Дніпровському національному історичному музеї імені Яворницького.
Разом з цим жінка займається підприємництвом і разом із жінками з творчої майстерні “Бахмутський Оберіг” видновили виготовлення і реалізацію сувенірів та текстильних виробів в національному українському стилі які стають практичними подарунками для поціновувачів ручної роботи в Україні та за кордоном.
Читати ще:
“Наш головний секрет — тісто”. Переселенці з Донеччини готують грецькі чебуреки в Києві