“Дві кімнати рухнули, а нам просто пощастило вижити”. Історія родини Карніцових

Родина Карніцових вціліла під час удару по багатоповерхівці в Одесі. 2 березня 2024 року в будинок влучив ворожий шахед, який забрав життя 12 людей, у тому числі 5 дітей. В їхній квартирі дві кімнати обвалились повністю, інші три — постраждали частково. Зараз вони живуть у знайомих, але шукають нову оселю.

Сергій усміхнений — сьогодні в нього народилась донька. Назвали Світланою. Немовля париться в пелюшках допоки батьки фотографуються біля під‘їзду. Не обходять осторонь і сусіди, кожний хоче подивитись на новоприбувшу. “Тут ми будемо жити“, — кажуть мама і тато.

Відтоді минуло 26 років. Світлана дивиться на під‘їзд і порівнює його з фотографією: “Майже нічого не змінилось, лише двері відрізняються”. Вона могла і далі жити тут, якби в ніч на 2 березня у будинок не влучив російський шахед. Сергій перерізає дроти та відкручує розетки, Світлана допомагає. Вони забирають останні вартісні речі, бо тепер в цій квартирі ніхто жити не буде.

“Родина вціліла, постраждали лише залізяки”

Через ворожий удар дві кімнати обвалились повністю, інші три, де спала родина Карніцових, постраждали частково: повилітали шибки та двері, завалило речами сусідів, а на стінах пішли тріщини. Мама Світлани впала на підлогу від шоку. Декілька годин тому вона дивилась фільм жахів. Тепер жахи з‘явились в реальному житті. Курява, крики і питання в голові: “Як жити далі?”. В квартирі зникли сліди життя, про минуле нагадує лише годинник, який досі продовжує цокати. Тато Сергій пакує його в пакет — таку річ залишати напризволяще шкода.

Навіюють спогади й шпалери. Напередодні трагедії Світлана з батьками задумали ремонт. Вона мазюкала новенькі обої товстим шаром клею і прикладала їх на стіну. “Перший шматок, другий, третій”, — крутились думки у дівчини, бо хотілось швидше покінчити з липкою справою. Незабаром уся кімната причепурилась легким марафетом. Світлана видихнула. Тепер все, що залишилось від шпалер — це обірване шмаття. Товстий шар клею не врятував.

Світлана чи не вперше зазирає у шафу на кухні. Там лежить чай з липи, коробочка від миючого засобу та інше лахміття. Поруч висить пильна картина Буратіно. Та на спогади наштовхує інший артефакт. На полиці “спочиває” коробка від торта, який принесла сусідка з 9 поверху. Світлана дружила з Ганною, вона допомагала бабусі надсилати показники лічильників через телефон. А після бюрократії пили чай. Торт — це своєрідний ритуал. 2 березня Ганна загинула, а коробка від їхнього улюбленого тістечка лишилась. Бабуся спеціально повернулась з дачі в перших числах березня. “Свєта ж чекає”, — думала та. “Краще б вона лишилась там, бо через свою відповідальність загинула”, — каже Світлана.

У неї майже немає друзів. “Це мій найбільший мінус”, — каже вона трохи сором‘язливо. Можливо, бабуся Ганна була чи не єдиною подругою з якою хотілось пити чай. Дівчина кладе коробку назад і зачиняє дверцята шафи. Спогади про сусідку залишаються тут.

Світлана знайома й з іншими мешканцями будинку. З кимось просто вітається, з кимось зупиняється, щоб поговорити на сходах. У ніч на 2 березня до під‘їзду з’їхалися всі необхідні служби, а вже під ранок прийшли небайдужі містяни. Серед усіх сусіди шукали знайомі обличчя, обіймались і вітали одне одного з другим днем народження. Світлана бачила, як з її кімнати діставали останки людей.

Тепер у сусідів лише одна тема для розмов. Вони турбуються про здоров‘я і чекають на виплату компенсації. У Світлани є важлива місія — заспокоювати людей поважного віку. “Як не дадуть гроші — будемо спати на сходовому майданчику”, — жартує дівчина. З цією місією вона справляється добре — сусідам легшає. А ось хто допоможе Світлані?

Родина Карніцових вціліла, постраждали лише залізяки. Світлана ніколи не мала власної техніки. “Доношувала” телефони за старшим братом. Напередодні трагедії дівчина вперше купила новенький смартфон з магазину. Оновила й ноутбук. Вижив лише телефон батька. Сергій простягнув його доньці й сказав: “Знімай”. Вона втілила давню мрію — працювати на камеру. Щоправда, хотіла бути акторкою чи журналісткою, а не очевидцем власної трагедії. Світлана увімкнула камеру і почала знімкувати власний будинок, куди більше ніколи не повернеться. Лише зазирне в квартиру на декілька хвилин з працівником поліції, щоб забрати речі. Серед яких буде і погнутий телефон з ноутбуком. Світлана декілька разів писала заяву в районну адміністрацію, щоб відновити свій перший телефон. Та допоки спроби марні, дівчині відмовляють.

Зараз родина Карніцових живе поруч у знайомих. Світлана та батьки шукають нову оселю. Однак дівчина каже, що знайти щось схоже на минулу квартиру не вийде. Вони сподіваються, що грошей вистачить хоча б на 2-кімнатну хатку. Їхати далеко і змінювати район не збираються. Світлана час від часу проходить повз зруйнований дім і як завжди зупиняється, щоб поговорити з сусідами. Вона заспокоює їх, а вони? Напевно, заспокоюють її також.

Автор тексту: Даня Бумаценко

Більше відео дивіться на ютуб-каналі Свій дім.

Історії одеситів, які вижили після ворожого обстрілу, читайте у спецпроєкті “Свій дім”.