“Ти роками будуєш житло, а потім їдеш звідти з однією сумкою. Тому що з двома можеш не зайти в евакуаційний потяг”. Історія Ріти Сіобко

Ріта Сіобко жила в Нью-Йорку на Донеччині. Мала триповерховий дім та продуктово-продовольчі магазини, перший з яких відкрили з чоловіком ще у 1995 році. До початку великої війни бізнес розвивався, а будинок ремонтували й вдосконалювали. А потім усе знищили російські обстріли. Зараз жінка живе на Київщині, але планує переїхати до Німеччини. Відновити бізнес у Броварах не вийшло, а пенсії недостатньо для життя.

“Свій будинок ми почали зводити в 1991 році, завершили за три роки. А вже у 2002-му вирішили його добудувати та відремонтувати. Тоді не мали достатньо грошей, щоб зробити все відразу. Але впродовж життя вдалося розбудувати успішний бізнес. Ми жили добре. У нас багато що було, а зараз нічого не залишилося”, — розповіла жінка журналістці “Свій дім”. 

“Інша війна” у 2014 році та повномасштабне вторгнення

З третього поверху будинку, де жила жінка, було видно окуповану Горлівку. Війна торкнулася її родини ще у 2014 році. Тоді вони часто ночували в підвалі, а від обстрілів кілька разів вилітали вікна. Хоча то була “інша війна”, каже вона. 

А вже через два роки після повномасштабного вторгнення російські обстріли знищили все те, що подружжя створювало роками: будинок і магазини в Нью-Йорку та Торецьку. Будинок згорів 20 лютого 2024 року. Ворожа ракета поцілила прямо в дах. Оселя їхнього сина також зруйнована.

“Я вже подавала документи на отримання компенсації за програмою “єВідновлення”, але щось трапилося і вони зникли з “Дії”. Скоро все по новій зроблю, але розумію, що поки нічого не отримаю. Бо читала новину, що комісія в Торецькій громаді не прийняла жодного рішення щодо виплат. Основною перешкодою стала безпекова ситуація. Можливо, інша ситуація буде з міжнародним Реєстром збитків. Там я також планую зареєструватися”.

“Дому та бізнесу немає. В новому місті мене “задавили” перевірками та штрафами”

В ніч на 24 лютого 2022 року чоловік Ріти був на шляху до Києва, а жінка була вдома у Нью-Йорку.

“Щоб зрозуміти, що почалася велика війна мені не треба було дивитися телевізор. У той час від мого дому до лінії фронту було 800 метрів. Там стояла Горлівська танкова бригада. А коли туди завозять сотні танків — не почути це неможливо. Земля тремтить, дім здригається і це ще ніхто не стріляв. Було зрозуміло, що щось сталося”.

Чоловік більше додому не повернувся і залишився з сином в Києві. На початку березня Ріта, не витримавши обстрілів і вибухів, вирішила евакуюватися потягом. Тоді в одному купе було 24 людини. Так жінка опинилася в Хмельницькому, а потім разом з рідними перебралися в місто Хуст Закарпатської області, де жили до травня.

“З заходу України ми поїхали на Київщину в Бровари. Я орендувала приміщення та відкрила магазинчик. Але не склалося. Мене “задавили” на пустому місці. В мене більше немає сил чинити опір постійним перевіркам та нескінченним штрафам. У вересні я закриваюся. І як тільки завершу всі справи, то поїду з України. Моєї пенсії не вистачає для життя. Майже всі кошти йдуть на дорогі ліки. Чоловік вже три місяці в Німеччині. Він прокладає для мене дорогу. Дуже шкода, що доводиться це роботи. Наші діти також цьому не раді, але ми не хочемо сідати їм на шию”, — каже жінка.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читати по темі: “Довго облаштовувала квартиру, а російський снаряд залетів в мою кухню і зруйнував все”. Історія Тетяни Грошевої