“У Покровську — могила мого сина та зруйнований дім”. Історія переселенця Віктора Назаревського

У Запоріжжі по вулиці Дослідній на базі одного з міських гуртожитків працює прихисток для переселенців. З кінця вересня 2025 року тут мешкає пенсіонер Віктор Назаревський з Покровська Донецької області. Він евакуювався з рідного міста через постійні російські обстріли. Наразі житло чоловіка зруйноване, а рідних, які могли би піклуватися про нього – немає. 

“Я шкодую, що погодився на вмовляння поліцейських, і виїхав. Я хотів залишитися вдома, а коли прийде мій час – бути похованим поруч із сином, який загинув у ДТП. А тепер доводиться жити в чужому місті, а кладовище зруйноване обстрілами”, — говорить чоловік журналісту платформи “Свій дім”.

Гуртожиток для ВПО у Запоріжжі, де наразі живе Віктор

Фото: Запорізька ОДА

На моїх очах Покровськ перетворився на руїни

Про початок великої війни Віктор дізнався від сусідів по дачному кооперативу, коли приїхав туди, щоб підготуватися до весняної посадки.

“Зранку 24 лютого, коли я працював в городі, забігає сусідка й кричить про напад, про обстріли та вибухи. Я спочатку подумав, що вона не в собі, але почитав новини і сам про все дізнався. Того ж дня поїхав до Покровська, де залишався наступні три роки, на дачу вже не їздив”, — розповів пенсіонер.

Перший рік після початку повномасштабного вторгнення в Покровську було тихо, говорить Віктор. Згодом, коли росіяни почали просуватися на Донеччині, місто поступово перетворювалося на безлюдні руїни:

“Спочатку ми були тилом, причому далеким. Стояла Авдіївка, Очеретине, Соледар та інші міста. В Покровську працювали магазини, кафе: все було, як завжди. Проте, коли окупанти захопили Авдіївку, ситуація змінилася. Мій сусід тоді спакував речі та поїхав, а перед цим зайшов до мене попрощатися. Сказав, що це початок кінця і що наше місто приречене. Але я вирішив залишитися вдома”.

Поступово місто стало порожнім, а всі заклади зачинилися. Коли Віктор виїжджав, то в його будинку залишилися лише дві сім’ї пенсіонерів.

Багатоповерхівка у Покровську, де була квартира Віктора

Фото: окупаційні джерела

“Справжнє пекло почалося приблизно з весни 2025 року, кількість обстрілів збільшилася, а по місту було стільки руйнувань, що на них вже не звертали уваги й навіть не огороджували ці місця. Люди виїжджали і зустріти їх на вулицях було справжнім дивом. До мене тричі приходили “делегації” у складі поліції і сусідів, які їхали з міста, і вмовляли мене теж евакуюватися: нам обіцяли гуманітарну допомогу та житло. Я відмовлявся, бо хто догляне за могилою сина та моєю квартирою? Тоді чомусь не було розуміння, що в один момент не буде ані квартири, ані кладовища”, — згадує чоловік.

На початку вересня район, де жив Віктор, почали обстрілювати ще сильніше. Після ночі, проведеної у холодному підвалі, він таки вирішив виїхати з Покровська:

“Подумав, що коли наступний раз приїде поліція, то поїду. Померти ось так, у підвалі власного будинку, під завалами, і що мене можуть навіть і не знайти та не поховати по-людські. Ні, краще виїду й поживу, скільки мені залишилося. Правда я тоді я не знав, куди саме поїду та що робитиму. Просто спрацював інстинкт самозахисту”.

21 вересня 2025 року Віктор залишив місто та опинився у Запоріжжі. Виїхав з поліцейськими:

“Спочатку вони вивезли нас до Слов’янська, там ми декілька днів пожили у гуртожитку. А далі нам запропонували різні варіанти, де нас можуть прийняти. Коли почув про Запоріжжя, то одразу погодився, в пам’ять про сина, бо він часто туди їздив і хотів жити в цьому місті”.

Нині Віктор живе у Запоріжжі — в гуртожитку, облаштованому для переселенців. Там познайомився із земляками.

Умови проживання в кімнатах у гуртожитку

Фото: Запорізька ОДА

“Умови гарні, все добре. Та мені багато й не треба. З приємного — тут є літні люди, зокрема й з Донеччини. Один з таких — мій сусід по кімнаті, нам є про що поговорити. Це допомагає мені якось відволіктися від поганих думок”, — каже чоловік.

Попри гарні умови Віктор дуже сумує за Покровськом та зізнається, що не знає, як жити далі та що робити.

“Я пенсіонер, 25 років на шахті працював, нічого більше не знаю у цьому житті. Починати щось заново — не варіант. Та й немає заради кого.Тепер змушений просто доживати своє життя в чужому місті — один, без дому і без рідних”.

Хотів, щоб у квартирі в Покровську жив син з родиною

Трикімнатну квартиру на Донеччині Віктор отримав у 1990 році за сумлінну працю на шахті.

“Якби ще рік чекав у черзі, то, мабуть, залишися без власного житла. У 1991 СРСР розвалювався, і ніхто б точно про мене не думав би. Ми з сином у 2003 році зробили капітальний ремонт: замінили всю сантехніку, меблі, поклеїли нові шпалери. Я думав, що він там буде зі своєю родиною жити. Проте не судилося”.

У 2005 році син Віктора загинув у ДТП напередодні власного весілля. З тих пір чоловік жив сам.

“Він вже зробив пропозицію дівчині й десь через півроку вони мали одружитися. Проте доля вирішила інакше. Після цієї втрати мені було дуже важко, у мене крім нього нікого більше немає. Спочатку мене “рятувала” робота, а коли у 2018 році вийшов на пенсію, аби не зійти з розуму від самотності, знайшов собі нове хобі – город. Придбав дачу неподалік міста, вирощував овочі, фрукти, робив консервацію, зокрема огірки, помідори та варення. Влітку та навесні їздив на місцевий ринок та продавав свій товар. Не заради грошей, шахтарська пенсія, на щастя, дозволяла нормально жити, а для спілкування з людьми”.

Наразі будинок, де була квартира чоловіка, зруйнований внаслідок бойових дій — будівля згоріла та отримала значні пошкодження.

Зруйнований Покровськ на Донеччині

Фото: 425-й окремий штурмовий полк «Скеля»

“Поліцейські, які мене вивозили, ще раз їздили у місто. Один з них сказав мені, що якби я залишився там, то загинув би”.

Читайте ще:

“Батьки подарували квартиру замість весілля, але війна змусила залишити її”. Історія Поліни Кулініч з Покровська

Війна забрала бізнес і будинок. Історія Миколи Головка з Покровська, який змінив професію і став масажистом