“Відновлювати бізнес у Тернополі я не планую, тому зосередилася на волонтерстві”. Історія Ольги Феленко з Рубіжного

Ольга Феленко жила у Рубіжному Луганської області. До повномасштабного вторгнення вона мала успішний бізнес, квартиру та три будинки. Проте залишала місто лише в домашньому одязі, коли воно було вже частково окупованим. Разом із чоловіком, донькою та онукою виїхала до Павлограда, а потім опинилися у Тернополі. Там жінка змінила підприємницьку діяльність на волонтерство: заснувала гуманітарний хаб “Нове життя” і активно допомагає переселенцям. 

Ольга зізнається, що навряд чи знову повернеться до власної справи, бо це потребує часу та великих грошей. 

“До 2014 року я займалася виключно бізнесом. У нас було 34 павільйони на ринку і великий магазин подарунків, перукарня та ательє. За 22 роки підприємницької діяльності ми жодного разу не були у відпустці, ніколи не їздили за кордон. Усе зароблене вкладали у розширення власної справи. Працювали вдень і вночі”, — розповіла жінка журналістці “Свій дім”.

Асортимент магазину

Фото: Facebook-сторінка Ольги Феленко

2014 рік: У вікні побачила прапор так званої “лнр”

Після проросійських мітингів навесні 2014 року, Рубіжне близько трьох місяців було в тимчасовій окупації. Ольга з родиною залишалися у місті. 

“Ще до окупації я побачила з вікна квартири, що на головному флагштоці міста висить прапор так званої “лнр”. Одразу почала телефонувати нашим депутатам, щоб дізнатися, що сталося, а мені сказали, що “так спокійніше”. По дорозі на роботу я помітила, що у всіх таксистів на автівках були георгіївські стрічки або російський триколор. Потім з’явилися блокпости, на яких стояли наші місцеві п’яниці. Тоді я намагалася скооперуватися з місцевими підприємцями та розігнати їх, але мене не підтримали. Казали, що вони нікому не заважають”.

Тоді Ольга ще не займалася громадською діяльністю, але до неї почали звертатися з проханнями допомогти українським військовим — і вона не залишалася осторонь.

“А потім місто окупували. Мене і мою родину ніхто не переслідував, бо на той час ми займалися лише бізнесом, а про допомогу військовим ніхто не знав. Іншим не так пощастило. Я знаю про випадки, коли людям відрізали вухо. А на блокпосту, погрожуючи зброєю, у місцевих відбирали машини”. 

Уже після деокупації Рубіжного Ольга активно включилася в громадське життя — створила ГО “Майбутнє України” та очолила міський осередок партії Олега Ляшка.

“Ми активно слідкували за тим, що відбувається в місті. Вже у 2015 році я стала головою громадської ради при виконавчому комітеті. Ми збиралися раз в тиждень по п’ятницях. У нас завжди були відкриті засідання, куди приходило багато мешканців з різними питаннями. Тоді ж ми почали постійно допомогати ЗСУ. Так непомітно і прошли вісім років”, — розповідає вона.

2022 рік: “Виїхали, коли кадирівці вже йшли сусідньою вулицею”

У початок повномасштабного вторгнення рф Ольга не вірила.Коли 24 лютого побачила новини, ще сподівалась, що все швидко завершиться:

Авто, на якому виїжджали з Рубіжного

Фото: Facebook-сторінка Ольги Феленко

“Військова ситуація склалася так, що пів міста одразу окупували. Саме в тій частині була наша квартира, тому ми планували пересидіти у нашому будинку в іншому районі. Одразу не виїжджали, думали, що все буде як в 2014 році. Але поступово зникли вода та світло. Поряд з нами вже були зруйновані будинки. Сидячи за кілометр від ворожого блокпосту, я писала у Фейсбуці: “Рубіжне — Україна”. Вже 15 березня я дізналася, що по сусідній вулиці йдуть кадирівці. От ми в чому були в той момент, в тому й поїхали. Я, чоловік, донька і онука. Зараз я навіть не уявляю, на що ми сподівалися, залишаючись там?”.

Спочатку родина поїхала до Павлограда Дніпропетровської області, а після опинилася у Тернополі. Їхнє майно в Рубіжному постраждало від дій росіян: житло та магазини розграбовані. В одному будинку пошкоджено дах, у двох інших живуть окупанти, а в квартирі — дві літні жінки.

Зруйнований будинок

Фото: Facebook-сторінка Ольги Феленко

“Відновлювати бізнес у Тернополі я не планую. Ми десять років виплачували кредити. А зараз мені 57 років. Щоб знову створити щось масштабне, у мене не вистачить ані часу, ані грошей. А робити аби що я не хочу. Тому зосередилася на волонтерській діяльності”, — розповідає Ольга. 

“У Тернополі живу в гуртожитку і допомагаю переселенцям”

У Тернополі Ользі запропонували безкоштовне житло у гуртожитку, де вони й досі живуть. Перші тижні після переїзду, як і всі переселенці, намагалися адаптуватися до життя в новій реальності:  

“У чергах за гуманітарною допомогою я зустрічала земляків, які впізнавали мене і почали звертатися по допомогу. Я, як і вони, тоді зовсім не розуміла, як жити далі. Проте в соцмережах, які довгий час розвивала, змогла організувати збір дитячих речей, які згодом роздала”.

Це і стало початком волонтерської діяльності у Тернополі. Після цього Ользі зателефонував знайомий та запропонував гуманітарну допомогу для 100 людей. Тоді у жінки не було місця, де її роздавати, але вона вмовила адміністрацію гуртожитку дозволити скласти допомогу на першому поверсі.

Гуманітарний хаб в Тернополі

Фото: Facebook-сторінка Ольги Феленко

“Після цього все завертілося. Ми знайшли безоплатне приміщення, в якому зберігали і роздавали пакети з гуманітаркою. Вже з 2023 року наш хаб “Нове життя” працював в приміщенні, яке ми власноруч відремонтували. Зараз у нас зареєстровані п’ять тис переселенців — це понад тисяча сімей з дітьми. Ми не лише видаємо їм продукти чи одяг, а надаємо юридичні консультації, проводимо психологічні тренінги, організовуємо заходи для дітей”.

Хаб активно допомагає ЗСУ з медикаментами, продуктами та засобами гігієни. Крім того, за словами Ольги, іноді вдається підтримувати й мешканців Тернополя. Нещодавно волонтери знайшли і надали крісло колісне для літньої жінки.

Подарунки для дітей

Фото: Facebook-сторінка Ольги Феленко

“Успіх нашого хабу полягає в тому, що ми зібрали унікальних волонтерів. Вони всі самодостатні люди. Є вчителі, лікарі, директор школи, завідувачка дитячого садка, поліцейський у відставці та інші. Багато з них ще й встигають працювати. У нас немає випадкових людей, всі свідомі”,  — розповідає Ольга.

Читати ще:

“Я понад 20 років працювала на заводі шампанських вин. Тепер по ньому ходять окупанти”. Історія Віри Есауленко з Бахмута

“Після евакуації нас прихистив український тренер з гандболу” Історія Марії Кассич з Бахмута

“Залишила вдома намолену ікону — вірила, що вбереже оселю. Але не допомогло”. Історія Галини Богомол з Донеччини