“В момент удару я була на 8 місяці вагітності”. Історія одеситки Олександри Чернової, яка пережила влучання ворожого “шахеда” в її будинок

Вона дивиться на сервант й ніби прокручує спогади в голові. Олександрі – 38 років, в момент удару вона була на 8 місяці вагітності двійнею. Їй пощастило – квартира знаходиться в уцілівший частині будинку. Діти народились у квітні, та пожити там не встигли. Це місце лишиться дитячим спогадом Олександри. Жінка вперше зайшла в квартиру після кількох місяців трагедії.

“Я ходила по уламках свого минулого життя,” — каже Олександра. Її старший син описав ці відчуття по-іншому. Він сказав, що це схоже на Чорнобиль: “Тут ніби жили люди, але не ми”.

Зараз вона одягнена в футболку з мінімалістичним написом “Ukraine”. На початку повномасштабної війни Олександра з первістком поїхали за кордон у Польшу. Гуляла у старому місті й згадували рідний Пересип – так називають тутешній район. Жінці не вистачало дерев, рослин та квітів. Вона звикла до зелені, а не до бетону. Можливо, тому і повернулись назад. Олександра не жалкує про це рішення, попри все. Каже, що “десь там” гірше, ніж “тут”. Вона витримала в Польщі рік.

“Я б не хотіла змінювати щось у своєму житті” — каже Олександра тремтячим голосом. Та росіяни вирішили за неї. Вона вперше в житті відчула себе чужою в рідному місті. Ніби земля пішла з-під ніг.

Родина Чернових — одна з перших, хто заселився у будинок після будівництва. Тут жила бабця, дід і мама, пізніше народилась Олександра. Ранком бабуся будила онучку в школу. Маленька Саша снідала під радіо й вибігала на вулицю, яка дихала м‘ятним повітрям. Після навчання дідусь виглядав у вікно і зустрічав школярку смаженими пухкими млинцями.

В цій квартирі виросло три покоління: мама Олександри, вона сама та її старший син. Якби не росіяни, виросло б ще одне. Напередодні трагедії жінка з чоловіком готувались до народження двійнят. Робили ремонт в дитячій кімнаті. Деякі артефакти лишились від сина. Наприклад, шведська стінка.

“Це був звичайний день”

1 березня жінка їздила по справах в центр міста. Що саме робила там — вже не пам‘ятає. Ближче до вечора повернулась додому. Чоловік якраз закінчував з ремонтом. Олександра помила клітку папуги.

“Звичайний буденний день“, — каже вона.

Олександра боялась вибухів, але найбільше лякало дринчання шахедів. Вона завжди передчувала, що може трапитись щось страшне. Тому з сином у повітряну тривогу ховались на першому поверсі . Але на 8 місяці вагітності спускатись ставало дедалі важче.

“До передчуття треба прислуховуватись”

Вночі 2 березня Олександра та її чоловік почули шахед, який врешті й влучив у будинок.

“Можливо, спустимось?” — питала вона, але чоловік відмахувався, мовляв все буде добре. Та за декілька хвилин обидва притихли, як маленькі звірята, котрі заховались від вовка. Але вовк почув запах. Шахед влетів у будинок з шаленою швидкість без краплі жалю. 

“Біжи”, — крикнув чоловік. Все залило помаранчем. Єдине, що чула Олександра – це крик свого старшого сина. Вона впала на коліна, обійняла хлопця, а чоловік накрив сім‘ю своїм тілом. Олександра постійно жмякає в руках серветку, та на цьому моменті не витримує і починає плакати.

“Якщо є якесь передчуття, то треба до нього прислуховуватись”.

Текст: Даня Бумаценко

Більше відео дивіться на ютуб-каналі Свій дім.

Історії одеситів, які вижили після ворожого обстрілу, читайте у спецпроєкті “Свій дім”.

Читайте ще: “Тато не вижив після влучання шахеда в будинок”. Історія родини Войтових