головна / Історії, які ви нам розповіли / Бахмут
“Запах троянд завжди нагадує мені про рідну вулицю Миру у Бахмуті”. Історія Наталії Волошиної
Донецька область , Бахмутський район , Бахмут
Багатоквартирний будинок
Адреса:
Донецька область ,
Бахмутський район , Бахмут
До 2022 року Наталія Волошина жила в Бахмуті. Головним місцем сили для неї була вулиця Миру в центрі міста. Всі спогади про дитинство, юність та сімейне життя — саме звідти. Проте найщасливіші моменти життя наразі перетворилися на біль, адже все це знищили російські військові. Однак вона не полишає думок та мрій, що колись зможе повернутися додому та разом з іншими містянами відбудує рідний Бахмут.
“Коли я народилася, ми жили у татових батьків. За два роки у нас з’явилася власна однокімнатна квартира. Проте згодом нам стало затісно там. І коли мені виповнилося сім, ми переїхали у нову двокімнатну квартиру на вулиці Миру. Хоча тоді вона називалася Артема”, — розповідає дівчина.
Дівчина закарбувала у пам’яті переїзд, адже це була визначна дата — 1 вересня: саме тоді вона пішла до першого класу.
“Поруч були історичні будівлі. Далі — міська рада, площа, фонтан та Будинок культури. На цьому Будинку культури був величезний годинник. І він з 6-ї ранку і до 10-ї вечора грав мелодію, і щогодини бамкав. Цей звук лунав ледь не всім містом. І у нашу квартиру теж було чутно. Пам’ятаю, з годинника доносилася мелодія чи-то про степ, чи-то про шахту. А коли ще не було мобільних телефонів, пам’ятаю, як йдучи на ринок, ми звіряли час по цьому годиннику”, — згадує вона.
Башта з годинником у Бахмуті
Автор: Вікіпедія
Наталія каже, що місцеві дуже любили той годинник та вважали його міським атрибутом. Поруч розташовувався і музей “Донецькгеологія”, який вона відвідувала ще дитиною. Саме на нього виходили вікна їхньої квартири:
“На вході з одного боку лежало скам’яніле вугілля, а з іншого — скам’яніле дерево, яке привезли з Дружківського кар’єру. Воно росло мільйони років тому у нас, а зараз його можна побачити лише на двох континентах. Пам’ятаю, коли була маленькою, дуже любила роздивлятися його”.
У святкові дня на вулиці Миру відбувалися різні урочистості. Наталія намагалася не пропускати жодного з них.
“Одне з улюблених свят — День міста. Його святкували у вересні. В цей день була продумана кожна деталь. Урочиста хода проходила якраз вулицею Миру. Там були співробітники різних підприємств, які представляли свої інсталяції”, — каже дівчина.
День міста у Бахмуті до повномасштабного вторгнення рф
Фото: Вільне Радіо
У святкування були свої традиції з місцевим колоритом. Зокрема під час урочистої ходи першою завжди їхала машина з якимось виробом. Серед них могла бути величезна пляшка шампанського від Артемівського заводу шампанських вин або дерево з металу від заводу кольорових металів. А далі йшли самі працівники цих підприємств, а вже за ними рухалися колективи шкіл та гуртків:
“Аби побачити це свято, люди займали найкращі місця вздовж вулиці. А ми, якщо не виходили на вулицю, могли побачити це дійство з дому. Пам’ятаю, як з батьками відкривали вікно, пили чай і дивилися на парад зверху”.
День міста співпадав з Днем сім’ї, тому, каже Наталія, вулиця Миру перетворювалася на велике родинне коло. Містяни виходили усією родиною. Це був день, коли кожен відчував гордість за Бахмут.
Серед асоціацій, які є в дівчини про свій рідний дім — це троянди. Саме їхній аромат зараз нагадує їй про про нього:
“Часто можна почути, що Бахмут — місто троянд. І це дійсно так. Вітер доносив їхній аромат аж до нашого будинку, наповнюючи серце відчуттям радості”.
Троянди на вулиці Миру у Бахмуті
Фото: Іван Сидоров
У 2014 році було страшно, але, як виявилося, це була прелюдія
Під час Євромайдану в Києві у Бахмуті також збиралися місцеві. Проте тоді місто, за спогадами Наталії, розділилося на два табори — на тих, хто підтримував України, й тих, хто піддався впливу російської пропаганди.
“Все це відбувалося біля будівлі міськради на вулиці Миру. Проте за цими дійствами я не спостерігала через велику зайнятість на роботі”.
Вперше загрозу для життя дівчина відчула ще в 2014 році, коли йшла на по місту та бачила людей з автоматами біля прокуратури:
“Ми не одразу зрозуміли, що це окупація — нас про це не сповіщали. Люди боялися і уникали розмов про те, що відбувається. Місто обстрілювали окупанти, й переважно били по військовій частині”.
Пам’ятає Наталія і день звільнення Бахмута від російських бойовиків. Її тоді вдома не було:
“Ввечері поверталися додому на таксі. З водієм зв’язалися зі служби й передали, щоб поки не їхали нікуди, а сховалися десь в іншому дворі. Бо в той момент на вулиці Миру була перестрілка. Ми чекали довго, але почало темніти й ми розуміли, що додому не потрапимо. Тому переночували в іншому місці”.
Будівля Бахмутської міськради до повномасштабного вторгнення рф
Фото: Вікіпедія
Коли наступного ранку вона йшла додому, то побачила згорілу автівку окупантів поблизу прокуратури та наслідки перестрілки, а сусідам з їхнього будинку зрикошетило у вікно:
“Всі були щасливі — місто знову було вільним. Того дня розтягнули великий український прапор, були наші оборонці. Це було дійсно свято”.
За словами дівчини після 2014 року Бахмут почав змінюватися на краще. Життя в місті з кожним днем ставало комфортнішим:
“У нас ремонтували дороги, висаджували квіти, відбудовували школи та садочки. Навіть мурали малювали”.
Армія рф знищила наш дім
Ранок 24 лютого 2022 року Наталія зустріла з шоком та у розпачі. Вона згадує, що всі події просто не вкладалися в голові. Найбільше лякало відчуття повної невідомості та плану дій.
“Зранку зателефонували з садочка й сказали не приводити дитину. Згодом попросили прийти та забрати речі. Неподалік від Бахмута Попасна. Звідти все частіше було чутно звуки вибухів. Пам’ятаю, як мені наснився День міста — свято, музика, концерт. Але прокинулася я від звуків вибухів за вікном. То гатили по Попасній. Сон був приємним, а реальність — жахливою. Ми розуміли, що окупанти рухатимуться й у бік нашого міста. Але до останнього не хотіли це сприймати. Хоча про всяк випадок облаштували одну кімнату, де перебували всі разом — якомога далі від вікон”.
Майже одразу з сусідньої Попасної що на Луганщині до Бахмута почали привозили евакуйованих людей. Гуманітарний штаб знаходився у Будинку культури. Люди були дуже згуртовані, допомагали та підтримували одне одного, каже дівчина. Поступово повітряна тривога стало постійним явищем, а виходити в магазин за продуктами стало ризиком:
“Коли б таке було — центром міста люди пересувалися перебіжками, бо боялися потрапити під обстріл. Черги до супермаркетів були нескінченними, а полиці майже порожніми. Я пам’ятаю, як люди купували крупи просто з мішків, бо запаси закінчувалися. Поповнити їх не було можливості — у місто вже не завозили провізію, тож в магазинах розпродували запаси”.
Невдовзі армія рф почало обстрілювати місто. Тоді родина таки наважилася покинути місто. Через великі черги з охочих на евакуацію від міськради виїжджати довелося самотужки:
“Найбільше ми боялися за дітей, тому й вирішили їхати. Рушили другого квітня. Того дня по Бахмуту вперше гатили з артилерії. Ми чули це вже на виїзді, коли їхали на таксі. А коли у Краматорську сіли в евакуаційний потяг, дізналися, що прилетіло на сусідній вулиці”.
Зруйнований будинок культури в Бахмуті
Фото: телеграм-канал Бахмут
Втрата дому, майна та звичного життя призвело до депресивного стану, говорить дівчина. Особливо боляче було дивитися на світлини рідного міста, яке окупанти поступово перетворювали на руїни:
“Якщо спочатку я була більше на емоціях, адреналіні, заклопотана облаштуванням, то у 2023 році до мене прийшло усвідомлення, що мого міста вже немає. Передивляючись фото та відео з Бахмута, я стала розуміти, що там жила своє краще життя”.
Така рідна для Наталії вулиця Миру перетворилася на руїни. А саме місто — стало привидом.
Зруйновані багатоповерхівки у Бахмуті
Фото: Костянтин та Влада Ліберови
“Коли у місто ще могли проїхати журналісти, знайшла сюжет, де під час розмови з місцевим на задньому фоні прилетів снаряд у мій будинок”.
Було дуже боляче спостерігати все це й розуміти, що ти нічого не можеш змінити. Та головне — це не вулиці та будинки, а бахмутяни, життя яких забрали ворожі обстріли, говорить Наталія.
“Наш будинок був дуже дружнім. Переважно там жила молодь. Одна літня сусідка дуже цьому раділа, мовляв, якщо є молоді — значить життя продовжується. Але зараз про долю деяких сусідів нам невідомо”.
Зокрема дівчина не знає про сусіда, який власним коштом купляв з пенсії корм для голубів на площі та годував їх щодня.
“Він нам нагадував героїню з фільму “Один вдома”, яка також годувала голубів. Він залишався у місті. Під час чергового обстрілу дістав поранення. Що з ним зараз — невідомо. Кажуть, його евакуювали, потім він повертався за речами, а зараз живе у Дніпрі. Не знаю я ще про одного сусіда — він був досить відомим: працював у Будинку культури, частенько був ведучим на різних святах. Коли почалася велика війна, він став волонтерити й зустрічав евакуйованих. Коли був зв’язок, ми ще переписувалися. Він казав, що в місті дуже страшно, але він має залишатися, аби допомагати. А потім зв’язок обірвався. Ми намагалися дізнатися про нього хоч щось. Але все безрезультатно. Поговорюють, що десь на окупаційних ресурсах писали, що він помер. Але я досі не хочу в це вірити”.
Руїни міста Бахмут на Донеччині
Фото: Костянтин та Влада Ліберови
Попри весь пережитий біль та страждання Наталія зберегла в собі надію. Надію на те, що колись вона приїде у рідний та вільний Бахмут.
“Попереду дуже багато роботи, фактично місто треба будувати з нуля. Але хто знає, можливо, воно буде ще кращим. Принаймні, ми все для цього зробимо”.
Платформа “Свій дім” вдячна Свої за інформацію для підготовки допису. Цей текст — частина спецпроєкту “Це була вулиця Миру. Історії зі знищених росією міст”.
Читайте ще:
“Спокійно пожити в новій квартирі ми з чоловіком змогли лише рік”. Історія Алли Дриги з Донеччини
“Мого Маріуполя більше немає”. Історія Ірини Кулішової, яка пережила блокаду міста та втратила дім
”Два роки після початку великої війни ми залишалися в пеклі Торецька”. Історія Дениса Чуєва