“Житло від 30 тисяч доларів: важко знайти, ще важче купити”. Історія Наталії Саламахи, яка втратила дім у Бахмуті

Наталія Саламаха залишила Бахмут три роки тому. Вона й досі добре пам’ятає, як разом із трьома дітьми провела дві доби в евакуаційному потязі до Ужгорода, поки її чоловік-військовослужбовець залишався у своїй частині на Донеччині. Тоді вона ще не знала, що назад більше не повернеться. Декілька місяців родина жила на заході України, а згодом переїхала на Київщину, де й залишилася.

У Вишгороді Наталія працює вчителькою молодших класів, її чоловік демобілізувався, а діти навчаються в школі. 

“За ці роки ми трохи заспокоїлися й прийняли реальність: потрібно будувати життя заново на Київщині. Від нашого дому в Бахмуті залишилися лише стіни, а саме місто просто стерли”, — розповіла журналістці “Свій дім” Наталія. 

“За день до повномасштабного вторгнення нас із сином виписали з лікарні”

Напередодні початку великої війни Наталія разом з трирічним сином лежала у лікарні на стаціонарі, а 24 лютого їх мали вже виписати, але відпустили на день раніше:  

“У той багато людей хворіли на коронавірус і лікарня була заповнена пацієнтами. Мені сказали: “Забирайте дитину, а за випискою прийдете завтра”. Близько одинадцятої вечора ми були вдома і я ще подумала, що зранку займуся хатніми справами. Чоловіка з нами вже не було. Він служив за контрактом у військовій частині, що розташовувалася неподалік нашого будинку. Починаючи з лютого, їх перевели на казармовий стан і нікуди не відпускали”.

Зранку 24 лютого Наталію розбудив телефонний дзвінок. Це був її чоловік, який сказав: “Вмикай терміново телевізор, у нас в країні повномасштабна війна. Збирайтеся”. Жінка, ще сонна й розгублена, не відразу усвідомила почуте:

“Я в новинах побачила, що росія бомбить аеропорти в Києві, Харкові та інших містах. Я такого зовсім не очікувала. У нас у Бахмуті останнім часом було спокійно, хоча раніше ми постійно чули обстріли”.

Спочатку Наталія відмовилася виїжджати з міста. Разом з сусідами облаштували підвал, запаслися продуктами, водою та ліками. Але чоловік наполягав на евакуації і жінка все ж погодилася.

“Дві доби їхали до Ужгорода евакуаційним потягом”

У березні Наталія з дітьми прибула на залізничний вокзал у Краматорську. Людей було так багато, що їм навіть не вдалося зайти всередину будівлі. Жінка розгубилася, бо зрозуміла, що всі не зможуть виїхати в один день. А потім до неї підійшов волонтер і повідомив, що матерів з дітьми та пенсіонерів відправляють першими. Це дало їм шанс вибратися з Донеччини: 

“Нас розмістили у вагоні класу люкс. В одному купе було шестеро людей. Досі пам’ятаю, як було спекотно. Дві півторалітрових пляшки води, які ми мали з собою, швидко закінчилися, а пити хотілося дуже сильно. Провідник давав нам гарячу воду. Я ніколи в житті не думала, що кип’яток може бути таким смачним“, — згадує жінка.

Наталя згадує, що коли вони доїхали до Києва, то побачили на вокзалі людей, які стояли на колінах і просили забрати їх. Хоч потяг і був переповнений, провідник запитав, чи не будуть вони проти прийняти ще пасажирів. Усі погодилися:

“До нас у двері постукали, то була подружня пара з двома маленькими дітьми. Жінка зі сльозами на очах попросилася зайти, але, побачивши, що місця в купе немає, то перепросила й сказала, що вони сядуть на підлозі в коридорі. Але ми були не проти, щоб вони залишилися. Бачили, наскільки вони виснажені та голодні, тому я поділилася з ними своєю їжею. Ось так ми вдесятьох і їхали, але я до останнього не знала, куди саме”. 

Вже згодом провідник сказав, що спочатку зупинка буде у Львові, а кінцева — Ужгород. Саме туди Наталія вирішила їхати. Ця дорога тривала понад дві доби. 

“За оренду занедбаної хати власники хотіли 10 тисяч гривень”

На вокзалі в Ужгороді Наталії одразу запропонували їхати за кордон. Там вже стояли великі автобуси, де реєстрували людей. Але жінка відмовилася залишати країну, бо в Попасній залишалася її мама, а чоловік ще був в Бахмуті. Тому вона пішла в іншу чергу.

“Ми майже добу чекали на вокзалі, але нас годували і можна було помитися. Потім нас розподілили по гуртожитках, і ми заселилися в кімнату, де було два двоярусних ліжка. Мешкали там вшістьох, ще з однією родиною, тому я спала разом із сином. Потім сюди приїхала моя мама. Так ми прожили два місяці. Я намагалася знайти роботу вчительки, але не змогла. Вартість найму житла була непідйомною. Разом з жінкою, з якою ділили помешкання, ми хотіли орендувати будиночок в селі, але, коли туди приїхали, то побачили покинуту хату, вхід до якої заріс деревами. Там не було світла, води та тепла, проте господарі просили за неї 10 тисяч гривень на місяць і вимагали, щоб ми заплатили кошти одразу за пів року. Я була шокована і засмучена”, — згадує Наталія.

“Вже знаю кожну доріжку у Вишгороді”

З Ужгорода Наталія виїхала на Київщину, де живе хрещений її сина. У Вишгороді вона без проблем орендувала квартиру та влаштувалася  вчителькою молодших класів у приватній школі.

В місті родина живе вже три роки. Дочки навчаються в Києві в десятому та восьмому класі, син пішов до школи у Вишгороді. Пів року тому її чоловіка звільнили з армії. Його контракт завершився і він як багатодітний батько зміг демобілізуватися. Зараз він працює в київському метрополітені.

“Перші два роки нам було важко, бо весь час хотілося повернутися до Бахмута. Ми відчували самотність. Родичі та друзі, в кращому випадку, роз’їхалися по різних містах або країнах, а в гіршому — загинули. Але приблизно пів року тому я зрозуміла, що звикла до життя у Вишгороді. Це сталося, коли моя подруга запропонувала переїхати в інше місто, а я не захотіла залишати місце, де мені вже знайома кожна доріжка, де я знаю людей, а вони — мене”.

Що з квартирою у Бахмуті?

У 2023 році житло Наталії, де вона жила з родиною майже 14 років, повністю зруйнували обстріли. 

“Спочатку наша квартира вигоріла. Я дуже сумувала через це, але чоловік мене заспокоював мене й казав, що все відремонтуємо. Головне — аби будинок вцілив. Але цього не сталося. Вже за кілька місяців я побачила, що росіяни на своїх ресурсах викладали відео та фото, по яких видно, що наша багатоповерхівка повністю зруйнована”.

Як придбати нове житло, Наталія не уявляє. Ціни на однокімнатну квартиру стартують від 30 тисяч доларів, але навіть за таку вартість ще треба пошукати варіанти. У ситуації, коли майже вся зарплата йде на оренду, назбирати кошти майже нереально.

Читати по темі:

“Мала власний бізнес та трикімнатну квартиру в Бахмуті”. Історія Наталі Артеменко

“Шанс на компенсацію”: бахмутянин Дмитро Галко зареєстрував своє зруйноване житло в Реєстрі збитків для України

“Військові замовляли наші квіти для рідних”. Історія Юлії Макарук, яка закрила бізнес та повертається на службу

Як отримати компенсацію за зруйноване майно: читайте в онлайн-посібнику від команди “Свій дім”