“Поки залишалася в Бахмуті, то щомісяця з пенсії переказувала 1000 грн на ЗСУ.” Історія Наталі Рудченко

Наталя Рудченко покинула Бахмут лише 25 жовтня 2022 року, коли там майже не залишилося людей. По вулицях бігали здичавілі собаки, які колись були домашніми. Жінка, маючи інвалідність по зору та діабету, змогла пережити важку евакуацію та довгі пошуки місця для проживання, які продовжуються і зараз. 

“Я вірила, що ЗСУ не дадуть ворогу дійти до Бахмута. У мене було радіо на акумуляторі. Світло зникло ще в травні 2022 року, але у деяких людей були генератори, тому я могла періодично його заряджати та слухати новини. А там кажуть, що Сєвєродонецьк і Лисичанськ вже захопили окупанти. І я розумію, що наступним буде наше місто. І тоді я вперше задумалась про евакуацію”, — розповіла жінка журналістці “Свій дім”.

“Мене забрали волонтери, які привозили гуманітарку”

Коли пані Наталя вирішила покидати Бахмут, можливостей це зробити майже не було. Її племінниця з Харкова, не дивлячись на проблеми зі зв’язком, додзвонилася до тітки й повідомила, що її вивезуть волонтери з Дніпра. Але до точки збору їй треба було дістатися самостійно:

“В той час всі мости над річкою Бахмутка були зірвані й проїхати ними не було можливості. Залишилися лише понтонні переправи. Було страшно, але я наважилася. Поставила валізу з речами, документами та ліками на кравчучку й пішла. Води було десь 15 см, я ногою мацала й робила кроки. Коли опинилася на протилежному березі, то навіть не знала, де вони мене мають зустріти. Йшла і не знала куди. Будівлі побиті, людей нікого, зв’язку немає. А потім побачила хлопця, який говорив телефоном і попросила його подзвонити волонтерам. Це і допомогло мені”.

Чоловіки приїхали на великій машині. Були вільні два пасажирські місця, а весь інший простір зайнятий консервами та батонами. На пані Наталю вони наділи бронежилет та каску. По дорозі забрали ще одну жінку.

“Класно їсти страви без аромату диму”

З Бахмута вони доїхали до Покровська. Там пані Наталя вперше за багато місяців побачила світло від ліхтарів, адже в Бахмуті була комендантська година. Сусіди навіть могли зробити зауваження, коли бачили світло від свічки. 

“Ми доїхали до якогось села на Дніпропетровщині й зупинилися. Там місцеві в клубі організували цілодобову столову для волонтерів, військових і всіх, хто проїжджає повз. В приміщенні стояли 50-літрові каструлі з їжею. Мені дали борщу. І я тоді зрозуміла, наскільки це класно їсти страви без запаху диму. У мене став комок в горлі. Люди самі це організували. Бо їм було не все одно. Вони не залишилися осторонь”.

“Клопи, хвороба, монастир”

Потім волонтери привезли пані Наталю до шелтера в Дніпрі. Їй там виділили місце в кімнаті та дали постільну білизну. Тоді світло не можна було вмикати, тому що там спали. Зранку вона побачила, що разом з нею ночували чоловік, молода пара з дитиною та подружжя літнього віку. 

“Така в нас була кімната. Наступного ранку я проснулася і відчула що мене покусали клопи. У моїх сусідів таких проблем не було, тому я вирішила, що це сталося ще в машині по дорозі в Дніпро. На п’ятий день перебування в шелтері в мене вже було покусане обличчя. Я перелякалася, зібрала речі й пішла на вокзал. В той час мені подзвонила знайома і запропонувала приїхати до неї на Вінниччину в монастир”.

Як тільки жінка доїхала до пункту призначення — захворіла, у неї почався сильний кашель і піднялася температура. Це стало причиною нових проблем.

“Знайома, яка покликала мене туди, була не дуже задоволена моїм станом. Кричала на мене і казала, що їй тепер перед монахинями соромно. Я там надовго не затрималася. Після чергової перепалки та дорікань на мою хворобу, я зібрала речі й покинула це місце. Дійшла до автовокзалу і поїхала на захід України”.

“Написала оголошення у фейсбуці про пошук житла”

Жінка приїхала до міста Сторожинець Чернівецької області, куди раніше евакуювався її син з дружиною. Жила в гуртожитку в окремій кімнаті. Стосунки з молодим подружжям і до початку повномасштабного вторгнення були складними, а в новому місті ситуація не змінилася. Залишатися там стало нестерпно, каже вона. 

“У фейсбуці в одній з груп я написала оголошення: “Жінка з Бахмута. Шукаю житло”. Через хвилину мені подзвонили й недалеко від гуртожитку призначили зустріч. Там і познайомилася з чоловіком, який з початком великої війни, збудував над гаражем дві квартири. Там я живу і зараз. Помешкання просте, але все є — душ, туалет, гаряча вода. Єдиний мінус — влітку в приміщенні дуже спекотно, а взимку настільки холодна підлога, що наче по льоду ходиш. Як буде цього року з відключенням світла — не можу уявити. Тому продовжую шукати собі оселю”.

Читати по темі: “Уся родина зібралася у моєму домі на річницю весілля батьків. А наступного дня ми евакуювалися”. Історія Олени Капленко