головна / Історії, які ви нам розповіли / Бахмут
“Після евакуації нас прихистив український тренер з гандболу” Історія Марії Кассич з Бахмута
Донецька область , Бахмутський район , Бахмут / Торгова , 2
Багатоквартирний будинок
Адреса:
Донецька область ,
Бахмутський район , Бахмут ,
Торгова , 2
Через постійні обстріли Бахмута родина пенсіонерки Марії Кассич змушена була залишити свою квартиру в центрі міста й вирушити на захід України — без речей і надії на швидке повернення. Спершу прихисток їм надав український тренер з гандболу Богдан Аліман — понад два роки вони жили у батьківській хаті чоловіка на Івано-Франківщині в селі Серафинці, а згодом переїхали до Чернівців. Пані Марія вірить у перемогу, проте вже й не мріє про повернення до рідного міста.
Жінка каже: спершу треба звільнити Бахмут, потім — відбудувати. А їй 73 роки, чоловікові — 75. Тож новим домом для них уже стали Чернівці:
“Тут хоч спокійно спимо. Я навіть стала в чергу на тимчасове житло для переселенців. У нашому віці вже важко мріяти про власне. Але сподіваємось, що держава подумає і про таких, як ми. Бо ми — без дому, без минулого. Є лише надія на завтра”, — розповіла Марія журналісту “Свій дім”.
“Вдячні людям, які нас прихистили”
Після початку повномасштабного вторгнення подружжя пенсіонерів планувало залишатися у Бахмуті. Проте коли діти вирішили поїхати з міста, то залишатися без них Марія з чоловіком не бачили сенсу.
“Наш зять, діючий військовослужбовець, наполягав, щоб донька з дітьми евакуювалися. Вона зрештою погодилася, і разом із подругами виїхала на захід України. Згодом і старший син вирішив евакуюватися з міста, а залишатися без них ми не хотіли. Ми забрали ще родичів та поїхали через Дніпропетровську й Кіровоградську області. В одному з сіл біля Кропивницького нас прихистили волонтери з релігійної організації: дали вечерю, постіль, нічліг. І не взяли жодної копійки. За що я буду їм дякувати постійно”, — каже жінка.
Напівшляху старший син поїхав до Одеси, а Марія з чоловіком — до доньки, яка тоді вже була в Івано-Франківській області. Родину прихистив відомий в регіоні тренер з гандболу Богдан Аліман, який надав їм для проживання батьківську хату в селі Серафинці. Там подружжя пенсіонерів та їхня донька з онуками прожили понад два роки:
“Світ не без добрих людей, ми в цьому переконалися вже двічі. Ми думали: оце переживемо літо — і повернемось додому, але далі було лише гірше”.
Переїзд у Чернівці
Вже понад рік родина мешкає в Чернівцях. Переїхали, бо внучці треба було йти до школи:
“У Серафинці були проблеми з логістикою. Автобуси ходили погано, а бензин для авто дорогий. А село знаходиться в низині, то треба було їхати вгору, і якщо там негода, то не виїдеш. Також була проблема з магазинами та аптеками — їх було мало, і асортимент залишав бажати кращого”.
За оренду житла платять понад 11 тисяч гривень щомісяця та комунальні. З оплатою допомагає зять-військовий:
“Квартира недешева, три кімнати, бо нас багато людей і всім потрібен власний куточок. Самі ми б її не змогли винаймати”.
Спогади про Бахмут: робота, поїздка в Нігерію та події 2014 року
Марія народилася в місті Бахмуті у 1951 році. ЇЇ родина місцева, з багатьма поколіннями, які жили тут давно. Понад 20 років жінка працювала в науковому об’єднанні “Донецькгеологія”. Проте чоловіка Марії держава направила на роботу в Нігерію на будівництво металургійного комбінату.
“Він там був три роки, а я з ним — рік. До цього я не виїжджала так далеко за кордон. Це був цікавий досвід, інші люди, культура, природа, взагалі інакший світ. Після завершення робіт, у 1990-му році повернулися додому — якраз перед розпадом СРСР”.
Повернутися на минулу роботу жінка вже не змогла, адже в організації були масові скорочення. Тому Марія пішла працювати кадровиком в “Укртелеком”. І вже звідти, у 2009 році, вийшла на пенсію.
Події 2014 року жінка згадує так:
“Ми жили в самому центрі, навпроти площі, де стояв пам’ятник Булавіну. Під час обстрілів тремтіли вікна. Нашу дачу біля Кліщіївки часто обстрілювали. Бувало, що летів гвинтокрил — так низько, що здавалося, зачепить дерева. Проте поступово життя налагодилося, й ми жили відносно спокійно”.
Повномасштабне вторгнення та знищений дім
Проте мирно життя закінчилося в лютні 2022 року з початком великої війни. Рідне місто довелося покинути, а їхнє житло перетворилося на руїни, каже Марія. Це сталося приблизно взимку 2023 року. На фото, які жінка побачила в місцевій групі, видно, що від будинку залишився лише чорний каркас.
“Квартиру отримали батьки чоловіка від нашого заводу кольорових металів. Це велика трьошка “сталінка” у самому центрі міста. Капітальний ремонт ми зробили в 2006 році, напередодні виходу на пенсію: встановили індивідуальне опалення, нові вікна, підлогу. Кухню собі поставили за індивідуальним замовленням. Через 15 років настав час косметичного ремонту — замінити шпалери, щось пофарбувати. Ми зробили дві кімнати, залишалася ще одна. Планували зібрати гроші й доробити. Проте не сталося”.
Особливо сильно Марія шкодує, що вони не забрали сімейні цінності та фотоальбоми — пам’ятні речі, які тепер вже не відновити.
“Що можна було покласти в ту маленьку машину? Лише речі першої необхідності, адже у нас була надія, що ми поїдемо максимум на декілька місяців і от-от повернемося. Батьки чоловіка пройшли Другу світову війну, вони були лікарями. Мали багато нагород, які зберігалися в нашому дому як реліквії. Тепер це все знищено, як і сімейні фотоальбоми”.
Читайте ще:
“Будинок мами вже понад 3 роки стоїть у руїнах”. Історія Оксани Євніч з Ізюма