головна / Історії, які ви нам розповіли / Маріуполь
“Сльози лилися, коли вперше за два місяці скуштувала хліб”. Історія Ліни Дроботової з Маріуполя
Донецька область , Маріупольський район , Маріуполь / Азовстальська
Приватний будинок
Адреса:
Донецька область ,
Маріупольський район , Маріуполь ,
Азовстальська
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ліна Дроботова була вдома — у рідному Маріуполі на Донеччині. Кілька місяців вона не могла евакуюватися, адже доглядала за тяжкохворою матір’ю. Через безперервні обстріли більшість часу жінка провела в укритті. Вирватися з окупації вдалося дивом: вона пережила фільтрацію, допити та через територію росії виїхала до Латвії.
Приватний будинок Ліни в Маріуполі на вулиці Азовстальській зазнав ушкоджень після обстрілів, але вцілів. Жінка переймається, що її оселю передадуть у власність росіянам, бо путін підписав закон, який дозволяє окупаційним адміністраціям вилучати так зване «безгосподарне» житло.
“Перед новим роком впала головна ялинка міста. Казали, що це поганий знак”
Ліна народилася та жила в Маріуполі, працювала на “Азовсталі”. Ані вона сама, ані її знайомі не допускали думки, що росія розпочне повномасштабне вторгнення.
“В останні роки перед великою війною Маріуполь змінювався на очах: з’являлися парки, новий транспорт, смарт-зупинки, зводилися нові будинки. Завод працював та розвивався. Ми жили добре, тому навіть не думали, що наше місто перетвориться на руїну”, — розповіла жінка журналістці “Свій дім”.
Ліна згадує, що в грудні 2021 року перед Драмтеатром поставили гарну ялинку, але її верхівка відламалася і впала. Тоді місцеві сказали, що “поганий знак”.
“З підвалу виходили лише по воду”
24 лютого 2022 року Ліна прокинулася від гучних звуків. Спочатку подумала, що вибухнув газопровід. А насправді місто обстрілювала російська армія. Пізніше у своєму дворі вона знайшла шматки металу — це були уламки касетних снарядів:
“Я була в паніці, зі зв’язком вже почалися проблеми. Кудись виїхати не було можливості. Я доглядала за 90-річною мамою, у якої в той час почалася деменція, і вона ледь ходила. Про оголошення евакуації я нічого не чула. Через певний час змогла додзвонитися до сина в Харків, і вже він зв’язався з нашою ріднею, яка мешкала в іншій частині Маріуполя. Вони приїхали й забрали нас до себе. Ми весь час були в підвалі будинку, виходили на вулицю вкрай рідко через постійні обстріли. Щоб набрати води у найближчому колодязі, треба було швидко добігти туди й назад. Бувало, окупанти це бачили, могли підійти й забрати воду, а нам віддати порожню банку. Милися ми за цей час двічі — 7 квітня, на Благовіщення, і 15 травня, коли пішов дощ. Через антисанітарні умови у всіх потім з’явився грибок на ногах”.
Зруйнований Маріуполь
Фото: скріншот відео
Виходити на двір за водою та сухпайками Ліна змогла лише на початку травня, коли окупанти зосередилися на обстрілах “Азовсталі”. Тоді ж жінка отримала дозвіл на пересування, без якого не можна було ходити містом.
“Коли я вперше вийшла з підвалу за перепусткою, моя родичка сказала мені: “Ліна, тільки не дивись по сторонах”. І скільки ми йшли, стільки я і плакала, бо всюди були тіла загиблих. Декого поховали, а хтось так і лежав на землі, — згадує жінка. — Коли я все це побачила, то була готова виїхати куди завгодно, аби не залишатися в цьому місці. Ми не знали, що відбувається в інших регіонах України. Без інформації було так само тяжко, як і без достатньої кількості води. Одного раз я спитала у когось з окупантів, що з Харковом. Він відповів мені, що його повністю розбомбили, країна “впала”, Зеленського гвинтокрилом відправили в Польщу, а Маріуполь віддали Кадирову”.
Ліна також згадує, як в окуповане місто почали привозити хліб:
“Я пам’ятаю, як взяла той буханець, понюхала й почала ревіти, сльози лилися безперестанку. Тоді ж до мене підбіг представник окупантської преси та сказав, що хоче зробити моє фото. Я запитала: “Навіщо?”, а він відповів: “Щоб показати, що ви вдячні росії”. Тоді я на нього подивилася і відповіла, що більшого приниження у своєму житті не відчувала, бо я вперше за два місяці скуштую хліб. Він одразу відійшов від мене”.
Через стан здоров’я мама Ліни не могла бути весь час у підвалі, тому її поклали на ліжко у квартирі на третьому поверсі. До евакуації з Маріуполя вона була там:
“Ми поставили ікону Миколи Чудотворця та забили вікна дошками. Я годувала її, чим було, та поїла чаєм. За час, який вона провела там, було два прильоти вище і нижче квартири. Я не знаю, як вона залишилася живою”.
Зруйнований Маріуполь
Фото: окупаційні ЗМІ
“Під час фільтрації мені погрожували в’язницею”
Залишатися в окупованому Маріуполі Ліна вже не могла. Від знайомих дізналася, що треба виїжджати через село Безіменне Донецької області, де були “фільтраційні табори” окупантів:
“Разом із ріднею вирішили їхати машиною. Записалися, і наша черга припала на 9 травня. Росіяни запускали по шість авто за один раз. Коли вони “дали команду”, ми вийшли, стали поряд, потім я зайшла в перший намет, де віддала паспорт і телефон. У мене зняли відбитки пальців. Далі у мене питали: “Як я ставлюся до путіна, до Радянського Союзу, до України?”. По-іншому було не виїхати, тому треба було переступити через себе. Я тримала в голові слова сина: “Не сперечайся ні з ким. Погоджуйся з усім”.
Ліна відповіла на всі питання, і її пропустили далі. Жінку вразило, що молоді чоловіки були одягнені в червоні футболки з написами “За родину, за Сталіна”, вони слухали радянську музику, а на стінах висів прапор СРСР.
“Ми вже збиралися їхати далі, коли вибіг один окупант і крикнув: “Этого человека сюда”. Я подивилася на паспорт, який він тримав у руках, і зрозуміла, що це мій. Він наказав мені йти у другий намет. Пам’ятаю, як повільно йшла, а моя родичка поклала в мою кишеню телефон і гроші про всяк випадок. Я відчувала себе, як Аліса у Задзеркаллі. Було відчуття, що зійшла з розуму і не розумію, що тут відбувається. Далі все було як у фільмах: поганий і добрий слідчий. Один сидів переді мною, інший стояв позаду. Як тільки я зайшла, на мене одразу накинулися: “Ну что, доигралась!”. Мій допит тривав близько 40 хвилин. Було багато питань про мого сина та про те, чи воює він. Я намагалася пояснити, що давно з ним не спілкувалася, і він доросла людина, за яку я не несу відповідальність. Мене намагалися залякати. Казали, що якщо щось знайдуть в телефоні, то посадять за ґрати на вісім років. Я чула лайки та такі слова: “Ну что, догрались. Вам плохо жилось в Советском Союзе?”. При цьому вони постійно лаялися. У телефоні нічого не знайшли, тому мене відпустили”.
“Мені казали, що в Україні нас ніхто не чекає”
Після фільтраційного табору треба було пройти кордон так званої “днр” і Ростовської області. На двох із мамою у них було 50 доларів, і за ці кошти вони змогли доїхати туди. Однією рукою, бо другу Ліна зламала ще в Маріуполі, вона тягла за собою маму на кріслі колісному:
“Тоді була страшенна злива. Біля пункту пропуску зібралися люди, які чекали на перевірку. Я попросила в одного з “прикордонників”, щоб мене з мамою пропустили одразу, бо вона могла захворіти. Один з них погодився, але інший повернув нас назад і сказав: “Жди”. І ми всі залишилися мокнути під цим дощем. Коли нарешті нам дозволили пройти до російського кордону, я ледве йшла та плакала”.
У Ростовській області на Ліну очікувала друга фільтрація. У жінки вже була готова “легенда”, що вона їде до родичів. Найважливіше тоді було запам’ятати й не переплутати адресу, яку сказав їй син. На той момент він вже домовився, щоб в разі дзвінка російського ФСБ, на тому боці підтвердять, що вона приїздить до них:
“Під час фільтрації нам казали, що нас не чекають в Україні, Польщі чи країнах Балтії та вважають зрадниками. Звісно, я в це не вірила і взагалі не розуміла, для чого вони брешуть нам”.
У Ростові Ліна з мамою переночували, потім доїхали до Москви, а далі потягом вирушили до Латвії. Під час цієї поїздки пасажирка-росіянка все питала: “Чому з ними не хочуть дружити українці?”. Для жінки це був новий шок. Вона не розуміла, як можна питати про таке після всього того, що росія зробила з Україною:
“Коли ми виїхали з росії, то мені одразу полегшало. Коли я тікала з Маріуполя — сховала у білизні жовто-блакитну стрічку. Песля перетину латвійського кордону, дістала її та пов’язала на рюкзак”.
Понад три роки Ліна живе у Латвії. Жінці хочеться повернутися до України, але їхати немає куди. Харків, де живе її син, часто обстрілюють. І йому спокійніше, коли мати в безпеці.
“Я вчу латвійську мову, але дається важко. Мені 60 років, тому з роботою є проблеми. До того ж я два роки провела біля мами та доглядала її, поки вона не померла”.
“Боюся, що мій будинок віддадуть росіянам”
Приватний будинок в Маріуполі, де мешкала Ліна, постраждав від російських бомбардувань. Від вибухових хвиль та прильотів поруч пошкоджені двері, дах та вікна.
Зруйнований Маріуполь
Фото: скріншот відео
“Якщо я не приїду, не заявлю про право власності на дім і не зареєструю його в Росреєстрі, то його заберуть. Мої знайомі намагалися знову пройти фільтрацію і потрапити в місто, але їх не впустили. Мій син категорично забороняє туди їхати, бо переживає за мене. Але насправді все, що я хочу, це піти на могилу батька та забрати фотографії з дому, — каже Ліна. — Мені досі болить не лише за рідний дім, а за мій Маріуполь в цілому. Я й досі слідкую за новинами з міста. Мою вулицю Азовстальську перейменували на проспект Тульський. І в сквері поставили пам’ятник Тульському прянику. Він тепер стоїть біля раніше зруйнованого росіянами п’ятиповерхового будинку, де в підвалі під час бомбардувань загинули люди. Пам’ять про ці події просто стирають, наче цього і не було”.
Читати ще:
Маріупольчанка Галина Букіна відновила бізнес з продажу їстівних букетів в Запоріжжі
Мріє повернутися в Маріуполь і пройтися проспектом Миру до моря. Історія Ганни Котельнікової