“Планували купити на виплату квартиру в Торецьку, але почалася велика війна”. Історія Лілії Землянської

Вдруге за останні 10 років родині Лілії Землянської доводиться починати життя з нуля в іншому місті. Нова орендована квартира, школа та гуртки для сина. Знову треба придбати найнеобхідніші меблі, техніку, каструлі та чашки. Але тепер жінка обережно купує лише по одному комплекту посуду для кожного члена родини, щоб уникнути помилок минулого на випадок, якщо знову доведеться все залишити. У 2014 році, покинувши рідну Горлівку на Донеччині, вони більше туди не повернулися. Така ж ситуація повторилася у 2022 році. Після повномасштабного вторгнення рф довелося їхати з Торецька, де прожили понад 6 років і вже планували придбати власне житло. На згадку про це місто залишилися лише гітара та теплі спогади.

Зараз родина живе у Львові, де орендує квартиру. Попри періодичні ракетні удари, вони вважають це місто одним з найбезпечніших в Україні. Для них найважливішим є фізичний та моральний стан сина, який тяжко переживав обстріли та повітряну тривогу. Хоча Лілія зізнається, що все ж хотіла б жити на Донеччині.

“Купили один квиток на потяг на п’ятьох”

В Горлівці Лілія прожила 39 років. У 2014 році жінка була в декретній відпустці, а чоловік працював на шахті. 

“Жили ми просто чудово! Особливо добре стало після проведення “Євро 2012”. З міста “зробили лялю”, навколо була краса. Поряд був Донецьк — усього пів години дороги. У мене ніколи не було навіть думки поїхати звідти”, — розповіла журналістці “Свій дім” жінка.

Десять років тому, до початку обстрілів у місті, родина не виїжджала, сподіваючись, що все швидко закінчиться і ситуація не погіршиться, хоча бої вже наближалися. Лілія зазначає, що через нерішучість міської влади у протистоянні ворогу виникло розуміння: це закінчиться погано.

“В один день ми зібрались та вирішили евакуюватися. Нас було п’ятеро — я з чоловіком та 2,5-річним сином, а також моя подруга з 15-річною дитиною. Вп’ятьох приїхали на залізничний вокзал, сиділи там до пізньої ночі, але вдалося купити лише один квиток до Мелітополя. Потяг був забитий людьми. Ми сиділи на підлозі накриті, матрацами. Було так страшно, що словами не передати”.

В Мелітополі родина залишалася три тижні. Коли зрозуміли, що нічого не закінчується, переїхали до Святогірська. До війни це місто обирали для родинного відпочинку, але в 2014 році воно стало їхнім прихистком на півтори роки. Орендували тоді житло за 20 грн з людини.  

“Це був складний час. Малий постійно хворів. Спочатку був грип, потім — запалення легень. У мене почалася депресія. Замість стабільної роботи — одні підробітки. Якби не продуктові гуманітарні набори, може б і не витримали й довелося б повертатися в окуповану Горлівку. З гарного — у Святогірську син пішов до садочка, а там працювала гарна психологиня. З її допомогою він заговорив і почав краще спати, бо він мав з цим проблеми”.

В Торецьку родина прожила майже 7 років. Переїхали туди зі Святогірська, адже чоловік Лілії влаштувався на роботу на шахту.  Орендували трикімнатну квартиру за комунальні платежі. Її вони планували придбати на виплату, але не встигли: 

“Слава Богу, що ми її не придбали. Якби я втратила власне житло вдруге, то не витримала б цього. Поки ми там жили, я облаштовувала квартиру з думкою, що вона стане нашою. Ми купляли меблі, техніку та багато гарного посуду. Але зараз я цього вже не роблю, на випадок, якщо знову треба буде тікати”.

“Другий день великої війни: від страху мій син втратив свідомість”

“24 лютого 2022 року нам подзвонив знайомий чоловіка з роботи. Каже нам: “Ви ще, спите? Так Київ бомблять, вставайте”. Ми включили телевізор і побачили підтвердження його словам. Син, коли дізнався, то сильно плакав. Як виявилося, він пам’ятав події 2014 року. Наступного дня вранці він прокинувся і втратив свідомість. Як я розумію, то від страху. Місцева лікарня була закрита, тому ми поїхали до Слов’янська. Там йому вкололи заспокійливе, після якого він спав п’ять годин. Нам лікар одразу порадив вивозити дитину і не залишатися жити під обстрілами. Тому ми після лікарні відразу пішли на вокзал і сіли на евакуаційний потяг. На Донеччину ми більше не поверталися”.

Так родина й опинилася у Львові — налякані та без речей. Спочатку безоплатно жили в модульному містечку. На початку повномасштабного вторгнення та прибуття у місто великої кількості людей, нічого не було облаштовано для життя тих, хто тікав від війни. Вбиральні розташовувалися в окремому місці, кухню з однієї плитою та двома маленькими холодильниками ділили 400 людей. Іноді були бійки, щоб приготувати їжу, згадує жінка. 

“В модульному будинку я жила з сином, бо чоловіка забрали на війну. Він прослужив 13 місяців, після цього повернувся через хворобу”.

Зараз родина орендує квартиру у Львові. Для них було важливим її розташування, щоб зручно добиратися до школи та гуртків. Бо якийсь час син навчався дистанційно в Торецькій школі, але згодом сам попросив, щоб його перевели в місцевий заклад. 

Знайшли житло за допомогою ріелтора. На жаль, не раз стикалися з упередженням місцевих, які не хотіли здавати житло переселенцям з Донеччини. 

“Львів є одним із найбезпечніших міст України, того ми тут залишаємося. Сина дуже лякають навіть звуки тривоги. В школі вони завжди спускаються в укриття і це також стрес. Якби не це, то я б може переїхала, наприклад, до Краматорська. Після завершення війни я бачу своє життя тільки на Донеччині, якщо від неї щось залишиться. А тут навіть клімат інший, а фрукти та ягоди мають інший смак”. 

“Квартира в Торецьку знищена, а в Горлівці може хтось чужий жити”

Ще у 2015 році постраждало житло родини в Горлівці. Що з ним зараз достеменно невідомо, але за словами знайомої, яка залишилася там, можливо, хтось там живе. Вона одного разу бачила, як у вікні горіло світло.

“Я не здивуюся, якщо це дійсно правда. Я за ту квартиру з 2014 року не сплачувала комунальні платежі, на відміну від деяких моїх знайомих, які передавали туди гроші різними шляхами. А чому і кому я мала це роботи?”.

Будинок у Торецьку, де жила родина, розташований біля міграційної служби, прокуратури, суду та центрального відділу поліції, по яких постійно стріляли. Два під’їзди знищили ще два роки тому, інші — у 2024-му. Квартира разом з усіма речами повністю зруйнована. 

“Торік бомба влучила у приватний сектор через дорогу від нашого будинку. Тоді через вибухову хвилю повилітали вікна. Я скидала гроші людям, які залишалися в місті, щоб вони їх забили. А тепер там взагалі нічого немає”, — каже жінка.

Лілія поки не сподівається на отримання державної компенсації за квартиру в Горлівці, бо місто окуповане. Хоча документи про всяк випадок подала. А житло в Торецьку було орендованим:

“Я відправила заявку на отримання компенсації за програмою “єВідновлення” через “Дію”. Після подачі ніякої відповіді не отримала, хоча одразу і розуміла, що нічого не отримаю. Але після цього я багато читала про виплати в них на порталі. Там зазначалося: “якщо житло на окуповані території, то тільки після деокупації. А коли це станеться, ніхто не знає, бо вже пішов 11 рік”.

Допомогти родині фінансово можна за реквізитами:

4149 4993 9839 9236

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читати по темі: “Квартира в Торецьку згоріла після обстрілів. Живемо вп’ятьох у маленькому будиночку в Кривому Розі”. Історія Світлани Бєлокобиленко