Пацієнти пишуть навіть з-за кордону. Історія лікарки Наталії Шликової, двічі переселенки з Луганщини
Житло
Лікарка Наталія Шликова — двічі переселенка. До 2014 року з чоловіком і сином жила в Луганську, а потім — вісім років у рідному Старобільську. Напередодні повномасштабного вторгнення отримала грантові кошти та відкрила отоларингологічний лікарський кабінет. Але коли росія окупувала місто у березні 2022-го, довелося знову залишити дім і переїхати на Рівненщину.
З 2024 року вона живе в місті Костопіль. Наталія працює лікаркою та викладає в медичному коледжі.
“З першого дня на Рівненщині я пішла працювати, щоб швидше асимілюватися. Я вважаю, що лікарі можуть всюди пристосуватися, бо наша місія — допомагати людям. Ми маємо з усіма знаходити спільну мову. Попри дещо різний менталітет з місцевими, з часом всі ці розбіжності стираються. Луганських спеціалістів цінують, тому мені тут живеться комфортно”, — розповіла Наталія журналістці “Свій дім”.
У 2014 році виїжджали з Луганська під обстрілами
До Луганська Наталія переїхала зі Старобільська, коли вступила в медичний університет. Після закінчення навчання залишилася в місті, вийшла заміж і народила сина.
“У 2014 році я була в декреті. Коли почалися бойові дії, ми не могли там залишатися з маленькою дитиною. Ми виїжджали під обстрілами. Було дуже страшно: падали снаряди та гинули люди”, — згадує вона.
Родина вирішила поїхати до Старобільська. Наталія знайшла роботу, а перед повномасштабним вторгненням на грантові кошти відкрила власний кабінет, де приймала пацієнтів:
“Я тоді тричі подавала заявки, а виграла — одну. До мене навіть приїжджала делегація іноземців і писали місцеві ЗМІ”.
Наталія Шликова
Фото: Facebook Наталії
“Прокинулося за годину до того, як по місту прилетів перший авіаснаряд”
Наталія розповідає, що на початку 2022 року в місті почалися розмови про можливий російський наступ, але про евакуацію ніхто і не казав:
“Я добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Я прокинулася десь за годину до того, як прилетів перший авіаснаряд. Стояла біля вікна на кухні, можливо, щось передчувала. Потім вирішила повернутися в ліжко і йшла якраз повз дитину. Саме тоді був перший вибух, і я вже отямилася з сином в руках в коридорі”.
Родина спускалася в підвал. Перестраховувалися, бо не знали, чи будуть обстріли. Проте в місті було більш-менш тихо. Але, на жаль, армія рф швидко його окупувала.
“Наприкінці березня ми наважилися евакуюватися зі Старобільська власною машиною. Місцеві самі сформували колону та на власний страх та ризик їхали. Нам пощастило, ми спокійно пройшли російські блокпости і вони нас пропустили після перевірки документів. Але я знаю, що через декілька днів вони попередили, що більше нікого пропускати не будуть, але перевізники все одно зібрали людей і ці авто розстріляли, декілька людей загинули”, — розповідає Наталія.
“Пацієнти пишуть мені навіть з-за кордону”
З Луганщини родина поїхала до Дніпра, а через деякий час — на захід України:
Костопіль
Фото: Костопільська міська рада
“Спочатку ми жили в Рівному, потім я переїжджала в різні міста області, бо шукала хорошу роботу. Вже рік живу в Костополі, де працюю за фахом. Багато людей звертається до мене онлайн через месенджери та соцмережі. Пишуть навіть з-за кордону — мої пацієнти, яких я лікувала, і які зараз вони не можуть знайти нового лікаря. Декілька разів я проходила курси підвищення кваліфікації, шукала можливості для відкриття власного кабінету, але поки таких грантів не знаходила”.
Читати ще:
“Наш головний секрет — тісто”. Переселенці з Донеччини готують грецькі чебуреки в Києві
“У Лисичанську я втратив увесь свій бізнес. Але почав заново”. Історія підприємця Сергія Костенка
“Я знову пакую валізи”. Історія Ганни Чурбанової, яка за 11 років тричі тікала від війни