“Дідусь сам збудував дім, бо не хотів жити в квартирі”. Історія переселенки Катерини Подолець

У липні 2025 року Катерина Подолець дізналася, що будинок її дідуся та бабусі у прифронтовому Родинському на Донеччині зруйнувала російська армія. Від оселі, яку самостійно збудували в 60-х роках, не залишилося нічого. Вціліли лише стіни гаража та ворота.

З міста Катерина евакуювалася на початку повномасштабного вторгнення, а свою маму вмовила виїхати лише у 2024 році, коли удари суттєво посилилися. 

“До 2025 року будинок був цілий. Мама слідкувала за ним та підтримувала в нормальному стані, хоч і не жила там. Коли не стало бабусі й дідуся, вона з братом не захотіли його продавати. Для нас це було рідне місце, наповнене теплими спогадами — росіяни зруйнували не житло, вони спаплюжили моє дитинство, розтоптали роки життя й зусилля моєї родини, позбавили нас спадку. Це не про стіни, це про історію цілої сім’ї”, — розповіла Катерина журналістці “Свій дім”. 

“Від будинку не залишилося й стін”

Про руйнування оселі Катерина дізналася від дальнього родича. Він надіслав фотографії й спитав: “А це не будинок твоїх бабусі та дідуся?”. Коли вона подивилась на світлини, сумнівів уже не залишилося:

“Виходячи з того, що від будинку та кухні не залишилося навіть стін, це було пряме влучання. Частково вцілів лише гараж. Від того обстрілу також постраждала сусідська оселя. Це неймовірний біль — бачити як рідні місця стираються. Головою наче розумієш, що там тривають бойові дії, але це не допомагає. І це стосується не лише будинку, а й мого місця роботи. Сім років я працювала в Родинському професійному ліцеї, але армія рф знищила і його. Приліт був у корпус, де був мій кабінет”.

Зруйнований будинок на Донеччині

Фото: Facebook Катерини

Катерина та її рідні не зможуть отримати компенсацію за програмою “єВідновлення” через проблеми з документами, які не встигли вирішити до початку великої війни.

“Коли відбулися зміни в законодавстві, то треба було внести дані до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У дідуся був впертий характер: він казав, що це “його будинок, він там прожив усе життя, то навіщо це робити”. В останні роки його життя мій дядько взявся за оформлення документів, але не встиг завершити через епідемію COVID-19. Процес затягнувся ще й тому, що в прізвищах дідуся та дядька була різниця в одній літері, тож рідство потрібно було доводити через суд. Наприкінці березня 2020 року дідусь помер, що також додало бюрократичних складнощів. А коли почалося повномасштабне вторгнення, займатися цим питанням стало вже просто нереально”, — розповідає Катерина.

“Дідусь сам збудував будинок, бо не хотів жити в квартирі”

Коли бабуся та дідусь Катерини жили у Покровську (тоді — Красноармійськ), там і познайомились. Потім вирішили переїхати в молоде місто Родинське, яке на той час активно розвивалося і там працювали дві шахти. На одній з них чоловік пропрацював багато років:

“Спочатку вони винаймали житло, але дідусь вирішив звести власний будинок. Він прагматично ставився до життя і казав, що “в квартирі мало місця для сім’ї”. Я пам’ятаю, як бабуся розказувала, що довгий час не вірила, що він будує житло по вечорах та на вихідних. Думала, що він проводить час із друзями. Але він зробив те, що запланував, і в цій оселі вони мешкали все своє життя”.

Будинок спланували так, щоб у дітей і дорослих були власні кімнати. Також була окрема вітальня (зала) та приміщення для прийому їжі. За словами Катерини, її дідусь вважав, що їсти на кухні неприпустимо:

“У цій кімнаті завжди збиралися гості за столом, а влітку — на вулиці у затінку виноградника. Також були кухня, яку ми називали верандою, й коридор. А у дворі — голуб’ятник. Дідусь розводив тільки білих голубів і вважав їх своїми янголами-охоронцями. Коли він снідав та обідав, то завжди дивився на птахів”. 

Також подружжя вирощувало різні фруктові дерева та кущі аґрусу, смородини й порічки:

“З особливого — смачна груша “Лєсная красавіца”, біла черешня, китайський лимонник та волоський горіх з тонкою кожурою, яких я більше ніколи в своєму житті не пробувала”.

Читати ще:

“Напередодні великої війни ми планували купити квартиру для сина на його вісімнадцятиріччя”. Історія Інни Теліженко з Торецька

“Батькова ботанічна колекція згоріла разом з квартирою”. Історія Оксани Котєлкової з Бахмута

“Найцінніше, що вдалося врятувати з Маріуполя — доньку, яку носила під серцем”. Історія Ірини Шапран