“Найцінніше, що вдалося врятувати з Маріуполя — доньку, яку носила під серцем”. Історія Ірини Шапран   

Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, Ірина Шапран була на останніх місяцях вагітності. Три тижні вона провела в оточеному Маріуполі, а виїхала після того, як уламок снаряду влучив у дах будинку. Евакуація тривала декілька днів — це був важкий шлях, який привів її до Львова. Саме там вона народила свою доньку.

Відволіктися від поганих думок жінці допомагає бісероплетіння — свої вироби вона продає у соцмережах:

“Почала виготовляти їх ще в декреті, аби не з’їхати з глузду. Зараз це не лише спосіб триматися на плаву, коли соцзахист відмовляє у допомозі, а чоловік не платить аліменти, а й джерело фінансової підтримки”, — розповіла Ірина журналісту “Свій дім”.

Ірина Шапран разом з донькою у Львові

Фото: власний архів Ірини Шапран

Мета — вижити

У 2019 році жінка вступила до лав ЗСУ та служила у 56 бригаді. Напередодні великої війни, перебуваючи на шостому місяці вагітності, перевелася до Маріуполя, щоб бути ближче до дому. 17 лютого вона лягла на збереження до першого пологового будинку міста. Саме там вона почула перші вибухи.

“Тоді я думала лише про те, щоб зберегти та доносити дитину. Я спросоння заспокоювала інших дівчат. Казала їм, що то знизу ремонт роблять і гримають металеві двері. Пізніше сусідка по палаті зв’язалася зі своїм чоловіком, який повідомив, що Волноваха під щільним вогнем ворога. Так я дізналася про початок повномасштабного вторгнення рф.

Наступного дня Ірина наполягла, щоб її виписали з пологового відділення. Розповідає, що її “ніби щось гнало з того місця”: 

“Я забрала кішку з кошенятами з готелю для тварин і повернулася до своєї квартири. Саме домашні улюбленці допомагали триматися і не впасти у депресію, бо якщо самій не хотілося вставати з ліжка, то приходили шість пухнастиків і починали нявкати, щоб їх нагодували. Світла не було, зв’язок з чоловіком, який на той момент служив, ще був. Проте я берегла зарядку на телефоні, щоб у критичний момент була змога вийти на зв’язок. Тому ми з ним спілкувалися за графіком. А десь 12 березня зв’язок зник остаточно”.

Зруйнований 9 березня пологовий будинок в Маріуполі

Фото: МВС України

Виживання — саме таким словом описує Ірина перебування в Маріуполі навесні 2022 року.
“Крім загальної небезпеки, обстрілів та вибухів, у мене була й інша проблема —  я була на сьомому місяці вагітності та не мала змоги знайти собі їжу, але знала, де військовий шпиталь, тож двічі ходила туди, аби взяти хоч якихось продуктів. Готували надворі, розводили багаття. У мене був мангал і трохи запасів вугілля, які я купила на літо, бо планувала шашлики, море та інші радощі життя”, — розповідає вона.

Порятунок з пекла

Виїхати з Маріуполя Ірина вирішила після одного з обстрілів міста, який дуже сильно її налякав.
“Через два дні після того, як зник зв’язок, а саме 14 березня, уламок прилетів біля нашого дому. Це був ранок: сусіди надворі, усі готують їсти, хтось збирається в інший район, бо кажуть, що там ще ловить Київстар на багатоповерхівці. Збираємо записки — кому подзвонити, що сказати. А сусідка з п’ятого поверху відправляє своїх дітей у квартиру, аби щось взяти. І через декілька хвилин в дах прилітає уламок снаряду. Всі спочатку сховалися, налякалися, а потім у цієї жінки почалася істерика. Я сиджу поруч, намагаюся її заспокоїти. І тут виходять її діти — цілі, неушкоджені, але ми вже тисячу разів встигли з ними попрощатися”, — згадує жінка.

Наступного дня Ірина вийшла на прогулянку і помітила колону авто для евакуації:

“Коли я підійшла, то все було зайнято. Одразу почала формуватися інша колона з тих, хто також їхав на свій страх та ризик. Попросилася в одне авто — відмовили, у друге — теж, бо не було місця. У третьому авто їхали двоє чоловіків, де заднє сидіння було вщент забите речами. Підходжу до них, плачу, молю, прошу — “візьміть”. Вони пожаліли та погодилися. Я збігала додому, схопила маленький рюкзак зі своїми документами, чоловіка і товаришів по службі. У спортивну сумку запихнула кішку з кошенятами і побігла до авто”.

Дорога була довгою, Ірину довезли до Мангуша, бо люди їхали в іншу сторону. Там вона вже змогла зв’язатися із чоловіком. 

“Там вже він мене “виводив”. Казав, куди добиратися далі. Я переночувала у Мангуші, в лікарні. Наступного дня ловила попутку до Бердянська, бо там наче була якась знайома чоловіка. Всюди були російські блокпости, але, на диво, страху не було. На одному з них я навіть підійшла до росіян та запитала — в який бік стати, щоб потрапити до Бердянська. Тоді ще не було фільтрації, тож на вагітну жінку увагу не звернули й підказали. Так я спіймала авто”. 

Коли Ірина доїхала до Бердянська, то почула, що формується колона Червоного хреста до Запоріжжя, тож замість того, щоб дістатися до знайомої чоловіка, жінка пішла за натовпом. 

Маріуполь навесні 2022 року

Фото: МВС України

“Правдами-неправдами, із запізненням, але ми доїхали до колони. Я ледве встигла заскочити в автобус, як двері зачинилися, й ми рушили. До Запоріжжя їхали двадцять годин — через блокпости та перевірки окупантів. Пощастило, що рюкзачок із документами був чорний, маленький, й на нього росіяни не звертали увагу. У Запоріжжі я близько тижня пробула у хостелі. Там прилаштувала кошенят. І далі потягом із кішкою доїхала до Львова”.

Дитина Ірини народилася вже у Львові. На щастя, пологи пройшли успішно, й, незважаючи на все пережите, дівчинка народилася здоровою. Проте на цьому проблеми жінки не закінчилися — почалися негаразди у стосунках із чоловіком. Вона зазнала домашнього насильства й, ховаючись від нього, разом із донькою жила в різних притулках.

“Час від часу звертається до поліції та заявляє, що ніби я вкрала в нього дитину. Також поки що не можу влаштувати дитину у садочок через проблеми з електронною чергою, тому не можу вийти на роботу. На щастя, вдалося зняти квартиру”, — розповідає вона.

Що з житлом у Маріуполі — невідомо

У рідному місті у Ірини була квартира у двоповерхівці на вулиці Сєченова, 92. Наразі жінка не знає, в якому вона стані: 

“Однокімнатна та на першому поверсі, а головне — своя. У 2017 році наш будинок виграв тендер на утеплення фасадів. Оскільки більшість робіт проводили саме через мою квартиру, а я ще й дозволила використовувати її як склад, мені зробили капітальний ремонт. Я тоді витратила лише 3650 гривень: 3 тисячі я віддала за новий диван і 650 — за світильники”.

Жінка каже, що всі речі, які придбала до народження дитини, залишилися вдома — та вона про них не шкодує:

“Найцінніше для мене на той момент я вивезла — себе із донею у животі та кішку з кошенятами. Документи та речі — то було не головне”.

У разі звільнення міста жінка б хотіла повернутися додому: 

“’Я дуже сумую за морем та місцевою погодою.’ У Львові постійно мерзну. Найкращі спогади — це сам Маріуполь. Він менший і спокійніший. Пів години на 118-му маршруті, і ти на морі. Минулого року ледь не сіла на маршрутку у Львові з тим самим номером , бо як марення було, здавалося, от зараз зайду і опинюся на березі. А ще любила нічні прогулянки на набережній, бо прямо під нашим будинком був парк. Проте найбільше сумую за загиблими побратимами — більшість з них також були моїми земляками”.

Ірина звільнилася зі служби та сама виховує доньку. У неї немає родичів, які б могли допомогти їй:

“Де зараз мої рідні — не маю жодного уявлення. Ніхто з них не підтримав мене, коли я пішла служити, тож розругались ще до повномасштабного вторгнення. Батько з новою сім’єю десь в рф, брат на зв’язок не виходив, але він також був за окупантів”.

Підтримати Ірину можна, придбавши її авторські вироби з бісеру на сторінці в Інстаграм.

Ґердан із бісеру — традиційна українська прикраса, намисто на шию. Робота Ірини Шапран

Фото: власний архів майстрині

Читайте ще:

“З морем у серці та металевою крихтою в легенях”. Історія Катерини Храпович, яка створює речі, що розповідають про Маріуполь та український Схід

Мріє повернутися в Маріуполь і пройтися проспектом Миру до моря. Історія Ганни Котельнікової

Маріупольський заклад “Алло, Лосось” відновив свою роботу в Запоріжжі