“Мого Маріуполя більше немає”. Історія Ірини Кулішової, яка пережила блокаду міста та втратила дім

Ірина Кулішова все життя прожила у Маріуполі. Жінка за фахом вчителька математики, але до великої війни працювала в онкологічному диспансері інженером-радіологом, а її чоловік з 2016 року служив у Збройних силах України. У 2021 році вони нарешті здійснили свою мрію — придбали трикімнатну квартиру на проспекті Металургів, 111. Лише за місяць до початку повномасштабного вторгнення рф зробили там ремонт.

“Коштувала вона там тоді не одну тисячу доларів. Не дешево обійшовся й ремонт. Ми вклали в цю квартиру всю душу. Вона була нашою фортецею, нашим майбутнім. Я пам’ятаю той день, коли ми нарешті закінчили всі роботи і розставили меблі. Нам здавалося, що попереду нас чекає тільки щасливе життя. Тоді я придбала й маленького улюбленця — йорка, за яким треба було дивитися, як за дитиною. З ним оселя стала ще затишнішою”.

Кошти на нове житло родина Кулішових збирала багато років. До цього вони жили в однокімнатній квартирі. Росіяни все зруйнували буквально за місяць, який Ірина провела в рідному Маріуполі та дивом змогла врятуватися.

“Я вижила лише тому, що була не одна і мене прихистили дуже чуйні люди, разом з якими ми об’єднали зусилля й змогли врешті-решт покинути місто. Якби доля склалася інакше, і я б зустріла інших людей, то уявити не можу, що було б далі. Можливо я б не змогла виїхати. Після 20-го березня росіяни запровадили фільтрацію. А я дружина військового ЗСУ, нічого хорошого на мене б не чекало”, — розповідає жінка журналісту “Свій Дім”.

Квартал Маріуполя, де був будинок Ірини Кулішової

Фото: власний архів Ірини Кулішової

Пекло на землі

На початку 2022 року Ірина досі жила ремонтом, тому новини не дивилася і не знала про загрозливу ситуацію на кордоні. А 24 лютого вона прокинулася від дзвінка друга, який повідомив про бомбардування Харкова. 

“Я зателефонувала чоловіку, який служив в іншому місті, але він нічого не знав — військові ще не мали чіткої інформації. Я хотіла вірити, що це якось обмине Маріуполь і що ми будемо у безпеці”, — згадує жінка.

Будинок Ірини Кулішової напередодні повномасштабного вторгнення рф

Фото: власний архів Ірини Кулішової

Проте вже за кілька днів у місті почалися інтенсивні обстріли. Світло, газ і вода зникли 2 березня, також пропав зв’язок, а квартира, в якій жінка нещодавно завершила ремонт, перетворилася на морозильну камеру, адже опалення зникло, а на вулиці було холодно.  

“Я переселилася в коридор, кидала ковдри на підлогу та намагалася зігрітися. Наш дім був недалеко від Азовсталі, тому з кожним днем вибухи ставали дедалі гучнішими. Спочатку ми з сусідами говорити про те, щоб сховатися у нашому підвалі, але по факту він у нас був не готовий до таких подій. Про цю ідею довелося забути. Було й занепокоєння, що у разі авіаудару він стане братською могилою. Тому я залишилася в квартирі — спочатку в коридорі, а потім перебрался в тамбур”.

Зрештою, 5 березня Ірина зачинила двері й вийшла невідомо куди — з маленькою собакою на руках і рюкзаком на спині, в якому були документи.

Згодом вона змогла потрапити до знайомих, які жили у приватному секторі. Кілька днів вони ховалися від обстрілів у гаражі, де була буржуйка, а потім разом з іншими людьми, кількість яких поступово збільшилася, перебралася до школи №65. Там було закинуте цокольне приміщення тиру, де ще в радянські часи школярі проходили уроки базової загальновійськової підготовки: 

“Кількість людей у цьому приміщенні збільшувалася. Містяни приходили з багатоповерхівок, які були поряд зі школою та горіли через обстріли. Так поступово вся школа була зайнята. Я та ще десятеро людей трималися разом, ми були там, у темряві, з ліхтариками та ковдрами, а поза межами нашого укриття лунали вибухи, стрілянина та гул літаків. Єдине, що підтримувало нас, — це спілкування і взаємна підтримка. Ми готували їжу на мангалі просто у дворі школи, хоч запаси провізії були обмеженими. Але з кожним днем виходити на вулицю ставало все небезпечніше. Коли по школі почали бити з мінометів, стало ясно, що ми тут довго не витримаємо”.

Руїни будинку Ірини Кулішової навесні 2022 року

Фото: власний архів Ірини Кулішової

Врятуватися будь-якою ціною

Ситуація змінилася 18 березня, коли у сховище зайшли росіяни. Вони наказали всім покинути школу. Ірина вийшла на вулицю та побачила, що її рідне місто перетворилося на руїни: 

“Це була сцена з апокаліпсису: горіли будинки, всюди валялись уламки техніки, з даху нашої дев’ятиповерхівки ще йшов дим. Я думала, що падав сніг, але це був не він — це обгорілі залишки міста осідали на землю. Після цього стало зрозуміло — залишатися більше не можна й треба будь-якою ціною покинути Маріуполь”.

Разом із десятьма іншими людьми вони спробували вибратися з міста двома машинами.

“Ми не знали, чи зможемо доїхати. Кожен блокпост — це було випробування. Росіяни зупиняли, обшукували, питали, хто ми. Особливу увагу приділяли чоловікам. Було страшно кожну хвилину”, — згадує жінка.

Зрештою вони змогли виїхати на окуповано частину Запорізької області. Там Ірина кілька днів пожила в різних селах — у родичів та знайомих людей, з якими вона виїхала з Маріуполя:

“Далі я сама поїхала до Бердянська, бо дізналася, що звідти рейсові автобуси вивозять людей на вільну територію. Коли приїхала, черга була божевільна — я записалася на сороковий автобус, а пішов лише п’ятий. Потім під’їхали мої маріупольські компаньйони, і ми всі разом відправилися у місто Василівка, перетнули блокпости та дісталися Запоріжжя. Вже звідти я поїхала до Дніпра. Я не вірила, що вижила. Здавалося, це сон, що ось-ось мене розбудять, і я знову буду в підвалі Маріуполя, в холоді, темряві та відчаї”.

Усі жахи блокадного міста пережив з Іриною її песик — маленький йорк. Переживання та турбота про свого улюбленця не давали їй опускати руки і не дозволяли здаватися:

“Він був моєю розрадою. Весь цей час я боялася за нього так само, як і за себе. Якщо навіть не більше”.

Ірина Кулішова разом з домашнім улюбленцем

Фото: власний архів Ірини Кулішової

Новий розділ у житті

Опинившись на вільній територію Ірина одразу зв’язалася з чоловіком. Він сказав, щоб жінка їхала на захід України. Вісім місяців вона провела в Яремчі у знайомих, в яких вони багато років до цього відпочивали на зимові свята.

“Взагалі скрізь, де я була після Маріуполя, мене зустрічали неймовірно чуйні люди. Вони надавали ночівлю, годували та одягали, а деякі навіть допомагали грошима. І жоден не взяв за це ніякої плати. Навіть у Яремче з мене не брали й копійки за всі 8 місяців мого перебування там”.

Зрештою треба було рухатися далі — так Ірина переїхала до Івано-Франківська. Чоловік звільнився з армії у 2024 році за віком, приїхав до неї та знайшов роботу, адже не може сидіти без діла.

Дім, у якому родина жила в Маріуполі, був зруйнований вщент. Росіяни знесли його з усім майном. Наразі на тому місці груда будівельного сміття. Навіть у разі звільнення міста Ірина не планує повертатися додому.

Залишки будинку Ірини Кулішової в Маріуполі

Фото: власний архів Ірини Кулішової

“Того Маріуполія більше немає. Місто живе лише в моїх спогадах. Я бачила сотні згорілих машин, розстріляні будинки, вибиті вікна. Після всього пережитого я точно не повернуся. Я б приїхала лише з однієї причини — відвідати могилу моєї мами”.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте ще: “Гострий бізнес” — як підприємець з Запоріжжя продовжує виготовляти соуси, незважаючи на війну. Історія Максима Пузанова

“На згадку про дім залишилася коробка ялинкових іграшок та сімейні фотоальбоми”. Історія Марини Коваленко з Луганщини

Веде YouTube-канал, де розповідає про рідну Луганщину. Історія двічі переселенця та викладача Олександра Набоки