Історії, які ви нам розповіли

головна / Історії, які ви нам розповіли / Маріуполь

Історії, які ви нам розповіли
Багатоквартирний будинок

“Мого Маріуполя більше немає”. Історія Ірини Кулішової, яка пережила блокаду міста та втратила дім

Донецька область , Маріупольський район , Маріуполь / Металургів , 111

Ірина Кулішова все життя прожила у Маріуполі. Жінка за фахом вчителька математики, але до великої війни працювала в онкологічному диспансері інженером-радіологом, а її чоловік з 2016 року служив у Збройних силах України. У 2021 році вони нарешті здійснили свою мрію — придбали трикімнатну квартиру на проспекті Металургів, 111. Лише за місяць до початку повномасштабного вторгнення рф зробили там ремонт.

“Коштувала вона там тоді не одну тисячу доларів. Не дешево обійшовся й ремонт. Ми вклали в цю квартиру всю душу. Вона була нашою фортецею, нашим майбутнім. Я пам’ятаю той день, коли ми нарешті закінчили всі роботи і розставили меблі. Нам здавалося, що попереду нас чекає тільки щасливе життя. Тоді я придбала й маленького улюбленця — йорка, за яким треба було дивитися, як за дитиною. З ним оселя стала ще затишнішою”.

Кошти на нове житло родина Кулішових збирала багато років. До цього вони жили в однокімнатній квартирі. Росіяни все зруйнували буквально за місяць, який Ірина провела в рідному Маріуполі та дивом змогла врятуватися.

“Я вижила лише тому, що була не одна і мене прихистили дуже чуйні люди, разом з якими ми об’єднали зусилля й змогли врешті-решт покинути місто. Якби доля склалася інакше, і я б зустріла інших людей, то уявити не можу, що було б далі. Можливо я б не змогла виїхати. Після 20-го березня росіяни запровадили фільтрацію. А я дружина військового ЗСУ, нічого хорошого на мене б не чекало”, розповідає жінка журналісту “Свій Дім”.

Квартал Маріуполя, де був будинок Ірини Кулішової

Фото: власний архів Ірини Кулішової

Пекло на землі

На початку 2022 року Ірина досі жила ремонтом, тому новини не дивилася і не знала про загрозливу ситуацію на кордоні. А 24 лютого вона прокинулася від дзвінка друга, який повідомив про бомбардування Харкова. 

“Я зателефонувала чоловіку, який служив в іншому місті, але він нічого не знав — військові ще не мали чіткої інформації. Я хотіла вірити, що це якось обмине Маріуполь і що ми будемо у безпеці”, — згадує жінка.

Будинок Ірини Кулішової напередодні повномасштабного вторгнення рф

Фото: власний архів Ірини Кулішової

Проте вже за кілька днів у місті почалися інтенсивні обстріли. Світло, газ і вода зникли 2 березня, також пропав зв’язок, а квартира, в якій жінка нещодавно завершила ремонт, перетворилася на морозильну камеру, адже опалення зникло, а на вулиці було холодно.  

“Я переселилася в коридор, кидала ковдри на підлогу та намагалася зігрітися. Наш дім був недалеко від Азовсталі, тому з кожним днем вибухи ставали дедалі гучнішими. Спочатку ми з сусідами говорити про те, щоб сховатися у нашому підвалі, але по факту він у нас був не готовий до таких подій. Про цю ідею довелося забути. Було й занепокоєння, що у разі авіаудару він стане братською могилою. Тому я залишилася в квартирі — спочатку в коридорі, а потім перебрался в тамбур”.

Зрештою, 5 березня Ірина зачинила двері й вийшла невідомо куди — з маленькою собакою на руках і рюкзаком на спині, в якому були документи.

Згодом вона змогла потрапити до знайомих, які жили у приватному секторі. Кілька днів вони ховалися від обстрілів у гаражі, де була буржуйка, а потім разом з іншими людьми, кількість яких поступово збільшилася, перебралася до школи №65. Там було закинуте цокольне приміщення тиру, де ще в радянські часи школярі проходили уроки базової загальновійськової підготовки: 

“Кількість людей у цьому приміщенні збільшувалася. Містяни приходили з багатоповерхівок, які були поряд зі школою та горіли через обстріли. Так поступово вся школа була зайнята. Я та ще десятеро людей трималися разом, ми були там, у темряві, з ліхтариками та ковдрами, а поза межами нашого укриття лунали вибухи, стрілянина та гул літаків. Єдине, що підтримувало нас, — це спілкування і взаємна підтримка. Ми готували їжу на мангалі просто у дворі школи, хоч запаси провізії були обмеженими. Але з кожним днем виходити на вулицю ставало все небезпечніше. Коли по школі почали бити з мінометів, стало ясно, що ми тут довго не витримаємо”.

Руїни будинку Ірини Кулішової навесні 2022 року

Фото: власний архів Ірини Кулішової

Врятуватися будь-якою ціною

Ситуація змінилася 18 березня, коли у сховище зайшли росіяни. Вони наказали всім покинути школу. Ірина вийшла на вулицю та побачила, що її рідне місто перетворилося на руїни: 

“Це була сцена з апокаліпсису: горіли будинки, всюди валялись уламки техніки, з даху нашої дев’ятиповерхівки ще йшов дим. Я думала, що падав сніг, але це був не він — це обгорілі залишки міста осідали на землю. Після цього стало зрозуміло — залишатися більше не можна й треба будь-якою ціною покинути Маріуполь”.

Разом із десятьма іншими людьми вони спробували вибратися з міста двома машинами.

“Ми не знали, чи зможемо доїхати. Кожен блокпост — це було випробування. Росіяни зупиняли, обшукували, питали, хто ми. Особливу увагу приділяли чоловікам. Було страшно кожну хвилину”, — згадує жінка.

Зрештою вони змогли виїхати на окуповано частину Запорізької області. Там Ірина кілька днів пожила в різних селах — у родичів та знайомих людей, з якими вона виїхала з Маріуполя:

“Далі я сама поїхала до Бердянська, бо дізналася, що звідти рейсові автобуси вивозять людей на вільну територію. Коли приїхала, черга була божевільна — я записалася на сороковий автобус, а пішов лише п’ятий. Потім під’їхали мої маріупольські компаньйони, і ми всі разом відправилися у місто Василівка, перетнули блокпости та дісталися Запоріжжя. Вже звідти я поїхала до Дніпра. Я не вірила, що вижила. Здавалося, це сон, що ось-ось мене розбудять, і я знову буду в підвалі Маріуполя, в холоді, темряві та відчаї”.

Усі жахи блокадного міста пережив з Іриною її песик — маленький йорк. Переживання та турбота про свого улюбленця не давали їй опускати руки і не дозволяли здаватися:

“Він був моєю розрадою. Весь цей час я боялася за нього так само, як і за себе. Якщо навіть не більше”.

Ірина Кулішова разом з домашнім улюбленцем

Фото: власний архів Ірини Кулішової

Новий розділ у житті

Опинившись на вільній територію Ірина одразу зв’язалася з чоловіком. Він сказав, щоб жінка їхала на захід України. Вісім місяців вона провела в Яремчі у знайомих, в яких вони багато років до цього відпочивали на зимові свята.

“Взагалі скрізь, де я була після Маріуполя, мене зустрічали неймовірно чуйні люди. Вони надавали ночівлю, годували та одягали, а деякі навіть допомагали грошима. І жоден не взяв за це ніякої плати. Навіть у Яремче з мене не брали й копійки за всі 8 місяців мого перебування там”.

Зрештою треба було рухатися далі — так Ірина переїхала до Івано-Франківська. Чоловік звільнився з армії у 2024 році за віком, приїхав до неї та знайшов роботу, адже не може сидіти без діла.

Дім, у якому родина жила в Маріуполі, був зруйнований вщент. Росіяни знесли його з усім майном. Наразі на тому місці груда будівельного сміття. Навіть у разі звільнення міста Ірина не планує повертатися додому.

Залишки будинку Ірини Кулішової в Маріуполі

Фото: власний архів Ірини Кулішової

“Того Маріуполія більше немає. Місто живе лише в моїх спогадах. Я бачила сотні згорілих машин, розстріляні будинки, вибиті вікна. Після всього пережитого я точно не повернуся. Я б приїхала лише з однієї причини — відвідати могилу моєї мами”.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте ще: “Гострий бізнес” — як підприємець з Запоріжжя продовжує виготовляти соуси, незважаючи на війну. Історія Максима Пузанова

“На згадку про дім залишилася коробка ялинкових іграшок та сімейні фотоальбоми”. Історія Марини Коваленко з Луганщини

Веде YouTube-канал, де розповідає про рідну Луганщину. Історія двічі переселенця та викладача Олександра Набоки

Олександр Забродін / 19.02.2025

поділитись у соцмережах

Рекомендуємо прочитати

Волонтерить у хабі та служить дияконом Православної церкви України. Історія двічі переселенця Богдана Павліва

Богдан Павлів родом з Донеччини. Про жахи війни він дізнався ще дитиною. Росіяни окупували його рідне селище Бойківське, коли він був школярем. Перші обстріли, страх та повна невідомість. Однак хлопець...

читати історію

“Найбільше переживала через зміну назви вулиці”: як бахмутянка Олена Гричаненко подавала заяву про зруйноване житло до Реєстру збитків для України

Реєстр збитків для України, який працює з квітня 2024 року, наразі приймає заяви у двох категоріях збитків, завданих агресією росії. Це пошкодження або знищення житлової нерухомості та смерть близького члена...

читати історію

Рекомендуємо прочитати

Волонтерить у хабі та служить дияконом Православної церкви України. Історія двічі переселенця Богдана Павліва

“Найбільше переживала через зміну назви вулиці”: як бахмутянка Олена Гричаненко подавала заяву про зруйноване житло до Реєстру збитків для України

Як працює Реєстр збитків для України та які заяви вже активні

Як подати заяву до Реєстру збитків: покрокова інструкція та досвід Світлани Маркової з Лимана

Реєстр збитків для України: Чому важливо подавати заяви на компенсацію за зруйноване житло

Приватний будинок

“На згадку про дім залишилася коробка ялинкових іграшок та сімейні фотоальбоми”. Історія Марини Коваленко з Луганщини

Приватний будинок

“До життя в Дніпрі я досі адаптуюся, а моя дитина стикнулася з булінгом у школі”. Історія переселенки Вікторії Гіманової

“Дім у Макіївці — в окупації. Будинок у Краматорську залишили через обстріли. Тепер купили нове житло на Черкащині”. Історія двічі переселенця Олексія Демка