головна / Історії, які ви нам розповіли / Маріуполь
Мріє повернутися в Маріуполь і пройтися проспектом Миру до моря. Історія Ганни Котельнікової
Донецька область , Маріупольський район , Маріуполь
Багатоквартирний будинок
Адреса:
Донецька область ,
Маріупольський район , Маріуполь
Центральний проспект Миру в Маріуполі бачив усе — від свят і радощів до тривог і боротьби. За свою історію він навіть встиг змінити декілька назв. Саме тут, до повномасштабного вторгнення рф, жила Ганна Котельнікова. Саме ця вулиця асоціювалася в неї з домом, де все таке знайоме, а кожен будинок — це окремий спогад. Проте зараз пам’ять про рідний дім віддає болем, адже місто та його головна артерія зруйновані й окуповані росією.
“Це один з найстаріших проспектів. Як мені розповідали батьки, раніше він був вулицею Єкатеринівською, згодом став проспектом Республіки. Я народилася за часів Радянського Союзу і тоді він був проспект Леніна”, — розповідає Ганна.
Там жили не тільки батьки Ганни, і її дідусь з бабусею, а вікна з їхньої квартири виходили на Драмтеатр, по якому в березні 2022 року вдарили окупанти:
Маріуполь на Донеччині до повномасштабного вторгнення рф
Фото: Вікіпедія
“Вихідними ми завжди ходили до них в гості. Шлях долали пішки й дорогою проходили повз будівлі міськради. Там на площі були великі плити — ми називали їх квадратиками. По них ми стрибали й це була наша дитяча забавка дорогою до рідних”.
Ганна згадує, що за радянських часів 1 травня та 7 листопада на тодішньому проспекті Леніна проходили демонстрації.
“Туди виходили трудові колективи, місцеві жителі, а з ними й ми — діти. Моя мати все життя пропрацювала у лікарні №3, що також на тому ж проспекті. І от ми завжди брали участь у цих демонстраціях. То було не стільки про щось політичне, скільки про веселощі, радощі”.
Екологічні акції та Євромайдан
Маріуполь — місто металургів. До великої війни тут працювали два великих заводи — ім. Ілліча та “Азовсталь”. Їхня робота призводила до великих екологічних проблеми, згадує Ганна.
“Через викиди з заводів сніг у місті був різнокольоровий: то сірий, то помаранчевий, то коричневий. Але ніяк не білий. Дихати було неможливо”.
Активні містяни організовували різні екологічні заходи, аби покращити ситуацію в місті. Вперше подібна масштабна акція “За чистий Маріуполь” відбулася ще в 2008 році. Поступово подібні мітинги почали проходити постійно.
“Тоді вже це накопичилось і дійшло до точки кипіння. Кілька тисяч місцевих вийшли на площу вздовж проспекту Леніна, аби порушити це питання. Вважаю, що той мітинг став переломним, адже після нього керівництво заводів хоч трохи стало прислуховуватися до людей. Я тоді ще не була дотична до громадської діяльності, активностей, тому навіть не знала про мітингу щодо екології. Дізналася про нього вже у 2014 році. Але там люди збиралися, вони висловлювали свої протести, і це теж дуже важливо”.
Акція “За чистий Маріуполь”, 2018 рік
Фото: Новини Донбасу
Бачив проспект й події Євромайдану в 2013 році. Саме тут зустрілися проукраїнські громадяни з одного боку, та прихильники росії — з іншого.
“Події 2013 року я активно спостерігала. Все відбувалося на моїх очах. Спочатку там були якісь незадоволені люди. Вони виставляли там стільці й влаштовували якусь пародію на мітинг. Чула, що багато вони говорили про “утиск російської мови”.
Згодом учасники “Антимайдану” почали вимагати проведення референдуму про незалежність, з цією метою вони організували імпровізоване наметове містечко та звели барикади. Зрештою все переросло у збройний конфлікт.
“Пам’ятаю цей ранок 9 травня 2014 року, коли я почула стрілянину. Вийшла на вулицю вигулювати собаку і якраз на моїх очах по проспекту їхала БМП на допомогу в райвідділ на Георгіївську вулицю. Вона заглухла якраз навпроти мого будинку — щось стало диміти з-під капота. Я рушила до хлопців, але поки підійшла, вони вже завелися й поїхали далі. А на зворотному шляху вони фактично штурмом пролетіли над встановленими барикадами”.
Заворушення в Маріуполі тривали понад місяць, проте врешті-решт 13 червня 2014 року Україна остаточно зачистила місто від сепаратистів й повернула контроль над всіма захопленими будівлями.
“Фактично Маріуполь не був окупований. Просто якомусь кодлу незрозуміло з яких причин дозволили зайняти кілька центральних кварталів. Тоді деякі люди, які жили в інших районах, навіть не знали, що відбувалося в центрі”.
Звільнення міста більшість маріупольців зустріли з радістю, говорить Ганна. На честь цього навіть був організований автопробіг, який стартував з проспекту Миру.
“Тоді ми проїхали по всьому місту. Була шалена підтримка людей: вони стояли на узбіччі, махали нам прапорами, аплодували, ми сигналили, тобто це було неймовірно. Поступово це стала традиція — місцеві активісти та небайдужі маріупольці постійно збиралися з різних причин: щоб поспілкуватися, обговорити нагальні теми, прогулятися. А ще — аби віддати шану”.
Перейменування проспекту підтримувала, а от нову назву — ні
Свою остаточну назву вулиця отримала лише в 2016 році в рамках закону про декомунізацію.
“Ми були тільки “за” це перейменування, єдине, що мені категорично не подобалася назва проспект Миру. Моя мрія була, щоб цей проспект мав ім’я всесвітньо відомого художника Архипа Івановича Куїнджі. Ця людина дійсно геніальна і нестандартна, яка пов’язана із Маріуполем. А ось назва проспект Миру — шаблонна та банальна, яка є у всіх інших містах”.
Жінка каже, що ця вулиця була улюбленим місцем маріупольців та справжнім місцем сили та тяжіння для людей, як місцевих, так й приїжджих. Саме тут на тлі ймовірного російського вторгнення 22 лютого 2022 року відбулася акція “Маріуполь — це Україна”, де тисячі містян із синьо-жовтими прапорами зібралися на проукраїнський мітинг та заспівали державний гімн.
Акція “Маріуполь – це Україна”, 22 лютого 2022 рік
Фото: власний архів Ганни Котельнікової
Мого будинку вже немає
Проте вже через два дні після мітингу росіяни почали повномасштабне вторгнення в Україну. Обстріли міста почалися зранку 24 лютого 2022 року.
“Я до останнього думала, що з Маріуполем все буде добре. Знала, що в місті багато підрозділів, техніки. Я з перших днів залишалася у своїй квартирі по проспекту Миру, 86. Але 6 березня мені зміг додзвонитися друг. Він повідомив, що є “зелений коридор” і треба виїжджати. Я роздала запаси продуктів сусідам і ми з сестрою наважилися на поїздку. Проте згодом з’ясувалося, що ніякого коридору немає”.
Маріуполь навесні 2022 року
Фото: Євген Малолєтка
Тоді Ганна з сестрою пішли до батьків. Декілька разів жінка ходила до своєї квартири за особистими речами. Кожна така подорож була дуже ризикованою через постійно обстріли та вибухи.
“Я бачила зруйновані будинки, а сам проспект нагадував кадри з фільму жахів: повалені дерева, обірвані дроти, купа скла й уламків. Востаннє була у своїй квартирі 10 березня. Дорогою проходила повз дитячу лікарню, на яку росіяни скинули авіабомбу — я бачила вирву від неї, спалені автівки”.
Проте неспокійно було і в батьківській оселі. В один з днів березня російський снаряд влучив у четвертий поверх сусіднього під’їзду. Пощастило, що там не було людей, каже Ганна.
Зруйнований будинок батьків жінки
Фото: власний архів Ганни Котельнікової
Покинути пекло Маріуполя Ганна з родиною змогла лише 15 березня. Невдовзі жінка дізналася про те, що її будинок на проспекті Миру, 86, згорів. Від квартири залишилося попелище.
“До червня у Маріуполі залишалася моя подруга. Тоді вона ходила до мого будинку й бачила квартиру, точніше чорні стіни — все майно, всі речі вигоріли. Я намагалася відпустити все це. Але все одно боліло: за речами, що залишилися від бабусь та дідусів, за тим, що я привозила з поїздок з різних міст та з-за кордону, за фото. В мене не залишилося жодної світлини з дитинства сина. А згодом я дізналася, що мій будинок знесли росіяни. Тоді остаточно усвідомила, що тепер це — перегорнута сторінка життя”.
Ще одна знайома жінки досі залишається в окупованому місті. Приблизно пів року тому Ганна попросила її сфотографувати те місце, де колись був її будинок.
“Які фото? Там немає на що дивитися — є лише котлован, що заростає бур’яном — так вона мені відповіла”.
Процес знесення росіянами будинку Ганни на Миру, 86 в Маріуполі
Фото: власний архів Ганни Котельнікової
Наразі жінка намагається майже не дивитися новини та не шукати світлини з окупованого Маріуполя, аби не травмувати своє психічне здоров’я.
“Я намагаюся дистанціюватися від цього. Напевно, це просто захист. Я розумію, що там нічого хорошого не може бути. Наше життя “обнулили” росіяни, вони забрали у нас все найдорожче, зруйнували наше місто”.
Проте після звільнення Маріуполя вона хотіла б повернутися додому — щоб побачити український прапор на центральній вулиці Миру та взяти участь у її відновленні.
“І коли приїду, одразу піду до місця, де колись був мій будинок. А звідти рідним проспекту Миру рушу пішки у бік моря. За ним я дуже сумую, за ним катастрофічно болить”.
Зруйнований ворожими ударами проспект Миру у Маріуполі в 2022 році
Фото: Євген Малолєтка
Платформа “Свій дім” вдячна Свої за інформацію для підготовки допису. Цей текст — частина спецпроєкту “Це була вулиця Миру. Історії зі знищених росією міст”.
Читайте ще:
“Спокійно пожити в новій квартирі ми з чоловіком змогли лише рік”. Історія Алли Дриги з Донеччини
“Мого Маріуполя більше немає”. Історія Ірини Кулішової, яка пережила блокаду міста та втратила дім
”Два роки після початку великої війни ми залишалися в пеклі Торецька”. Історія Дениса Чуєва