“У наш будинок влетів дрон — прямо в кухню, де сидів тато”. Історія Анжеліки Байбак з Херсонщини

Батьки журналістки з Херсонщини Анжеліки Байбак дивом вижили після удару російського дрона по їхньому будинку в селі Широка Балка. Сама оселя зазнала суттєвих руйнувань — пробитий дах та стеля, вибиті шибки та понівечені двері. Наразі вся родина живе в Миколаєві, а їхній будинок вже понад місяць стоїть в зруйнованому стані. Поїхати туди, аби перевірити своє житло вони не можуть через небезпеку — за 7 кілометрів від села на Кінбурнській косі знаходяться позиції армії рф, з яких окупанти постійно гатять по населеному пункту.

“Є ймовірність, що коли ми нарешті потрапимо туди, від будинку після обстрілів і негоди лишиться тільки фундамент. Проте наразі там червона зона: росіяни полюють не тільки на людей, а навіть на техніку — будь-який автомобіль автоматично стає для них ціллю”, — розповіла дівчина журналісту “Свій Дім”.

Анжеліці — 27. Вона виросла в Херсонській області. Жила в селі Широка Балка, а після 18 років переїхала до Херсона, де здобула вищу освіту та працювала редакторкою новин. У велику війну не вірила — до того моменту, поки вибухи не змінили її реальність.

Подруга подзвонила і сказала: “Тільки не хвилюйся, але почалася війна”

“Я сама писала ці новини про концентрацію російських військ на нашому кордоні, але до останнього не вірила, що вони наважаться на повномасштабне вторгнення. Повідомлення у західних ЗМІ, які писали про “атаку о 3 годині ночі 16 лютого” звучали як новини з паралельного світу. Коли цього не сталося — я навіть жартувала про їхню достовірність. Проте, по факту, жах просто відклався на тиждень” — згадує вона.

Напередодні великої війни Анжеліка разом із хлопцем поїхали до батьків у село, які за день до нападу окупантів повернулися з-за кордону. Зранку 24 лютого 2022 року дівчині подзвонила подруга зі словами: “Тільки не хвилюйся, але почалася війна”.

“Ми планували повернутися до Херсона, проте події розвивалися настільки динамічно, що від цієї ідеї довелося відмовитися. Ми вирішили залишитися в селі. Так пройшов майже місяць під постійними обстрілами та вибухами, а 22 березня армія рф увійшла до Широкої Балки. Спочатку вони рухалися до Миколаєва, однак, коли це не вдалося, то вирішили зайти в навколишні села”. 

Наступні 8 місяців Анжеліка з родиною провели в окупації. Той період свого життя вона згадує з жахом.

Фільтрація, голод і “гуманітарка” з черв’яками

За словами Анжеліки, перші два місяці окупації були найважчими: магазини залишилися без продукції, а росіяни не налагодили логістику й не завозили свої продукти:

“Їхня “гуманітарка” на 90% була простроченою: тушонка п’ятирічної давнини, борошно з черв’яками. Нам пощастило, що ми були в селі — рятувала консервація та город. Люди самі мололи зерно та ділилися запасами одне з одним. Після того, як росіяни впровадили свою “адміністрацію”, почали привозити продукти з окупованого Криму та Лівобережжя області. Розрахунок йшов в гривнях, але ціни були за їхніми стандартами. Тобто, якщо щось коштувало 400 рублів, вони просто ставили таку ж ціну в нашій валюті”.

Також окупанти проводили фільтрацію: обшукували будинки, викидали речі, перевіряли телефони та шукали проукраїнських громадян.

Довгоочікуване звільнення

Про те, що ситуація на полі бою змінилася на користь ЗСУ, Анжеліка з родиною зрозуміли ще влітку 2022 року:

“Саме тоді наші армійці отримали реактивні системи залпового вогню “HIMARS”. Російські бази та склади почали точково горіти по всьому окупованому Правобережжю області. З серпня 2022 року вже було відчуття, що от-от нас звільнять. Проте довелося ще чекати кілька місяців — ЗСУ почали з Харківщини. Остаточно ми відчули наближення свободи, коли наша армія почала бити по Антонівському мосту — 19 жовтня росіяни оголосили свою евакуацію на лівий берег. А згодом вони почали підривати лінії електропередач та газопостачальні труби. Це вже були очевидні дії перед відходом”.

Боїв за Широку Балку не було, росіяни просто зібрали речі, причому не тільки свої, та виїхали. День звільнення Анжеліка запам’ятала на все життя.  

“Ми поїхали в Херсон, щоб заправити газові балони, оскільки в нас не було газопостачання. Ми сиділи без газу та світла, а вже наближалася зима. На АЗС довелося простояти цілий день, бо в місті теж не було комунікацій, все працювало на генераторах. Коли їхали назад, то біля села Білозерка, а це приблизно половина шляху до нашого села, ще стояли росіяни, але це був їхній останній блокпост. А коли доїхали до Станіслава, я побачила, що стоять якісь військові. Спочатку не зрозуміли, хто це. А потім розгледіла жовту стрічку та шеврон Національної гвардії України. У мене був шок та сльози на очах. Я навіть думала, що, можливо, це перевдягнуті диверсанти. Проте ні — це було довгоочікуване звільнення”.

Коли Анжеліка повернулася до Широкої Балки, то побачила місцевих, які зустрічали українських бійців:

“Ми знайшли синьо-жовті прапори — хтось намалював їх просто на картоні, а в когось були заховані вдома”, — згадує вона. 

Одразу після відступу росіяни почали масовано бити по Херсону, тому повернутися туди дівчина не могла. Наступний місяць вона була вдома у селі, яке згодом теж почали обстрілювати:

“У 2023 році я влаштувалася на роботу на 24 Канал — мені були потрібні стабільний зв’язок та інтернет. Тому ми з хлопцем переїхали до сусіднього Миколаєва й вже два роки живемо тут, а батьки тоді залишилися в селі на Херсонщиніі”.

Батькам неймовірно пощастило

У 2024 році ситуація в Широкій Балці погіршилася — росіяни почали майже цілодобово запускати дрони з Кінбурнської коси, частини Миколаївщини навпроти села, яка досі лишається в окупації:

“Я приїжджала додому дуже рідко — здається, лише двічі за весь час. Жити там стало неможливо — окупанти почали полювати на місцевих та їхній транспорт. Якщо в когось у дворі стоїть автомобіль, то він автоматично ставав мішенню. Взагалі вийти на вулицю було майже нереально — артилерія, міномети, РСЗО з касетними боєприпасами й постійні дрони”.

Анжеліка наполягала на тому, щоб батьки переїхали до неї. Вона знайшла будинок в оренду біля Миколаєва, підписала договір із власником і чекала на рідних.

“Вони планували виїхати в понеділок 17 березня 2025 року, проте у п’ятницю ввечері, близько 16:30 в наш будинок влетів дрон — прямо в кухню, де на той момент сидів тато. Він пробив дах та стелю, від вибуху вилетіли вікна та побило двері. Мама встигла сховатися. Батькам неймовірно пощастило — навіть не зачепило, лише налякалися”.

Наступного дня батьки виїхали з села до Миколаєва. Більше ніхто з родини туди не повертався.

Два будинки у селі зруйновані

Наразі батьківська оселя вже понад місяць стоїть закинута — фактично без даху, її постійно затоплює. Сусідів, які могли б розповісти про стан будинку, немає, адже через небезпеку більшість людей виїхали:

“Це звичайний будинок на 3 кімнати. Його будували ще мої прабабуся і прадідусь в 60-70-х роках. Капітальний ремонт востаннє робили у 2015 році. Зараз у домі живе лише наш собака — ми віддали його сусідам, але він утік і повернувся додому. Відтоді охороняє те, що залишилося”. 

Якби не постійні обстріли, каже дівчина, то батьки б поїхали туди й почали  відбудовувати оселю. Але зараз Широка Балка — це червона зона.

Цей будинок родини — не єдиний, пошкоджений росіянами. За тиждень до цього обстріли зруйнували житло бабусі Анжеліки. Жінка не постраждала, бо   родина ще раніше вивезла її з села за кордон. 

“У неї цегляний будинок, який збудував мій дідусь з бабусею приблизно в 1975 році. Наразі там вибиті вікна. Бабуся постійно була в літній кухні, бо там є підвал, де вона ховалася. Саме туди й було влучання, там все вигоріло.Також згорів гараж”.

Анжеліка зафіксувала пошкодження батьківської хати в “Дії”. Проте наразі це прифронтова територія, тому отримати компенсацію вони не можуть. Дівчина також має намір подати заявку до Реєстру збитків для України.

Читайте ще:

Просто відновити — не означає зробити доступним. Як ініціативи з Ірпеня та Тернополя змінюють міста

“Хрущовка” у Запоріжжі, зруйнована війною: чи варто було відбудовувати?