Двічі втратила дім через окупацію Луганщини, але найстрашніше випробування чекало попереду. Історія Марини Бражнікової

Марина Бражнікова з Луганська за останні десять років пережила багато випробувань. У 2014 році росіяни окупували її рідне місто, вона втратила дім і прибутковий бізнес. Її родина вимушено евакуювалася до Старобільска, а через вісім років туди прийшли росіяни. Довелося знов все залишити та переїхати на захід країни — у місто Свалява Закарпатської області.  

Проте найстрашніше чекало на Марину попереду — її 18-річному сину поставили діагноз: рак четвертої стадії. Лікарі взагалі не бралися давати хоч якісь шанси на одужання.

“Моя дитина, яка важила 70 кілограмів, займалася спортом та загалом вела активне життя, за десять місяців важкої хвороби та інтенсивного лікування перетворилася на виснажену людину”, — розповіла жінка журналісту Свій дім.

Боротьба за життя крізь сльози, біль та страждання

У Марини троє дітей. У її сина Антона рідкісне та важке захворювання — рабдоміосаркома малого тазу четвертої стадії. Це злоякісна неоперабельна ракова пухлина. 

“У листопаді 2023 року син вирушив у гори на відпочинок. Коли повернувся, то сказав, що йому зле. Я відправила його в лікарню, здали аналізи. Нам повідомили, що це цистіт. Ми пролікувалися, але згодом Антонові знову стало погано. Я по роботі була в Києві, кинула всі справи, й почалися походи по лікарнях, купа обстежень та аналізів. Зрештою нам сказали, що треба звернутися до столичних онкологів. У мене була паніка, а син просто танув на очах. На момент візиту до лікаря він вже не міг самостійно ходити до туалету — пухлина перекрила всі канали”,  — розповідає жінка.

Біль був настільки сильним, що лікарям довелося вводити морфін, аби зняти больовий шок і хоч якось провести обстеження. Через неможливість природного відтоку сечі встановили катетер. Лише коли живіт здувся, у хлопця взяли пункцію для гістологічного аналізу:

“Тоді нам і повідомили про злоякісну неоперабельну пухлину. Фактично вона утворилася за тиждень. Ми одразу почали курс хіміотерапії, оскільки зволікання могло коштувати життя. Одна з проблем такого захворювання, що ця пухлина не прив’язана до жодного з органів й може вдарити в будь-якій частині організму”. 

Після кожної наступної процедури результати аналізів значно погіршувалися, а коли розпочався курс променевої терапії, то хлопець не міг ходити в туалет. Допомагав лише морфій, бо біль була нестерпна. 

“Довгий важкий процес лікування дав свої результати. В липні 2024 року сталося диво — чергове МРТ показало, що пухлини немає. Лікар був шокований, я — теж. Ми відразу зробили УЗД, гістологію та інші обстеження — пухлини справді не було. Нам врятували всі органи, хоча вже була запланована операція з видалення простати та сечового міхура. Аби точно переконатися, що пухлина зникла, а не заховалася десь в тілі, нам довелося пройти додаткове обстеження”, — розповідає жінка.

Зараз Антон проходить експериментальне лікування сухою хіміотерапією. Препарати дуже дорогі, вартість однієї дози на місяць складає близько 1600 євро. Крім того, потрібно регулярно здавати різні аналізи та контролювати стан організму. Загальні витрати на лікування хлопця в місяць складають близько 2300 євро. 

“Це не звичайна хіміотерапія, а специфічне лікування. 10 днів ми приймаємо ліки, а потім 20 днів — відпочиваємо. Кошти взяли з сімейних заощаджень. Також нам допомагають благодійники”,  — розповідає Марина. 

Завдяки лікуванню хлопець вже сам себе забезпечує та виконує прості фізичні вправи. Наразі він важить 52 кілограмів й це, каже Марина, гарний результат. Їздити кудись далеко Антон не може, адже в нього часто виникає рвота. 

“Лікарі з нами 24 на 7, адже треба постійний нагляд. Син в Олександрії на Кіровоградщині зараз, де за ним дивляться спеціалісти. З нашим діагнозом нам не дають ніяких прогнозів. Навіть на те, що Антон виживе. До цього нам казали, що він протягне до весни, але його бажання жити було сильнішим. Я змушувала його рухатися, він кричав на мене і сварився. Але я знала, що якщо він зараз не підніметься і не зробить ці кілька кроків, то більше не зможе цього зробити. І все це через сльози, біль і крики — його й мої”, — розповідає мама хлопця. 

Попри покращення стану Антон не може навіть самостійно налити собі чай в кружку, адже в нього настільки сильно трусяться руки, що це просто неможливо фізично. Є й певні проблеми з когнітивними функціями — зокрема хлопець дещо забуває:

“Нам одразу казали, що у хіміотерапії багато наслідків. А ми капалися 5 діб поспіль 24 на 7, майже безперервно. І ви розумієте, що це фактично “випалило” весь його організм”. 

“Син ніколи не скаже, що все погано. Я пишаюся ним”

Марина каже, що якби син здався, вона б теж не витримала. Увесь цей шлях вони проходять разом тільки завдяки його наполегливості й бажанню жити. Попри такі випробування хлопець не втратив оптимізму.

“Він ніколи не скаже, що все погано. Говорить, що все добре. Чи то я так його виховала, чи в нього така сила духу — я не знаю. Але я пишаюся ним. Було звичайно декілька зривів, але вони його не зламали. Це були хвилини слабкості. З таким діагнозом й болем — це нормально”.

Зараз лікування Антона йде за визначеним протоколом. Хлопець вже пройшов 9 сеансів крапельної хіміотерапії та 23 — променевої. Попереду майже рік сухої хімії в пігулках. 

“Якщо, дай Боже, все буде добре, то нашим результатом буде здоров’я. Після завершення лікування ми через три місяці робимо КТ, і якщо все в порядку, то виходимо в ремісію на 5 років. Якщо протягом цього часу не з’являться ознаки хвороби, то можна вважати, що ми здорові. Якщо потім щось трапляється, то це все не рецидив, а нове захворювання”, — каже Марина. 

Життя на Луганщині: спогади про 2014 рік

Наразі жінка живе у Сваляві на Закарпатті. До подій 2014 року мала власне житло, три торгових точки з квітами у Луганську та будинок у селі. Все це втрачено через російську агресію. 

“Наприкінці 2013 року ми купили будинок в селі Георгіївка за вісім тисяч доларів. Він був одноповерховий, на чотири кімнати. Десь 80 квадратних метрів та присадибна територія — цілих 12 соток”.

Загалом пожити в новій оселі родина змогла лише три місяці. Вже на початку 2014 року Луганськ був окупований. 

“Навкруги літали літаки, всі дуже злякалися й ми одразу вирішили виїхати. Коли намагалися еваюватися потягом, то його обстріляли. Молодша донька отримала психологічну травму. Вона довго не розмовляла. Знову заговорила лише в 5 років і тоді я знов почула від неї довгоочікуване слово “мама”. 

Все майно та бізнес у Луганську довелося покинути. Тоді було не до цього — люди рятували свої життя.

“Сусіди розповідали, що до нас у двір заїхали танки, на городі окупанти облаштували склад боєприпасів, а з дома все винесли — від розеток до люстр. Це були росіяни та наші місцеві колаборанти. Зараз будинок просто стоїть, весь цей час за ним доглядали, але він вже непридатний для життя, там велика тріщина в несучій стіни. Формально так звана “влада” в нас його не забирала, але в тому й сенсу немає — бо він сильно пошкоджений”, — розповідає жінка.

Переїзд до Старобільська

Бабуся Марини жила у Старобільську, тому родина поїхала на північ Луганщини. Планували перечекати буремні часи та повернутися, але залишилися там на довгих вісім років. Декілька разів жінка їздила но окуповані території — навідати батьків та сестру. 

“Спочатку було важко, адже ми залишилися фактично голі й босі. Нам дуже допомогла гуманітарна допомога. Там у штабі ГО СОС Дитяче Містечко я познайомилася з багатьма цікавими людьми. Ми почали зустрічатися, дізнаватися більше одне про одного, а потім заснували громадську організацію “Дієва допомога”. Наш напрямок роботи — це вдосконалення роботи органів місцевого самоврядування, допомога вимушеним переселенцям тощо. За ці роки ми реалізувати низку проєктів. Серед тих, якими я пишаюся, — створення муралу “Я люблю Старобільщину” та організація першого в місті велофестивалю”.

Жінка каже, що якби не повномасштабне вторгнення рф, то вона б так і жила у Старобільську та займалася громадською діяльністю.

“Особисто я не вірила, що буде велика війна, хоча моя колежанка по ГО попереджала, що росія нападе відкрито. Зранку 24 лютого почули перші вибухи, все було як сніг на голову. Ми тоді з сином жили вдвох. Швидко зібрали речі. Це був один рюкзак найнеобхіднішого, але спочатку нікуди так і не поїхали. В нас вдома були три собаки, кинути їх не змогли. Треба було якось їх прилаштувати”.

Два тижні тому Марина дізналася, що будинок бабусі у Старобільску згорів. Жінка підозрює, що це був підпал аби приховати пограбування. 

“Допомогти землякам попри все”

Вже на початку березня 2022 року Старобільськ був під окупацією. Тоді почалася гуманітарна катастрофа — в місті не було продуктів і ліків.

“Росіяни нічого не привозили. Я зрозуміла, що не можу кинути наших людей — тому наша громадська організація почала закупати ліки, їжу й роздавати тим, в кого була потреба. Робили це через коліжанку, яка виїхала на вільну територію. Вона через Дніпро домовилася й нам все привозили. Російські військові провели обшуки в нашому приміщенні, наказали прибрати всі прапори, проте працювати дозволили. Нам пощастило, що в місто одразу не зайшли представники так званої “лнр”, тому що вони б нас закрили за проукраїнську позицію. Згодом, коли почалися активні бойові дії за Рубіжне, Лисичанськ та Сіверськодонецьк, ми допомагали людям виїхати з зони бойових дій та знаходили їм притулок в місті”, — розповідає Марина.

Вже у червні 2022 року до Старобільська приїхала так звані “посадовці з лнр”. Марині одразу повідомили, що або вона працює з ними, або “до побачення”. Вона категорично відмовилася від такої пропозиції.

“Коли Старобільськ захопили, ми ходили на мітинги проти окупації. Наша міська голова Яна Літвінова повідомила, що окупанти призначили їй зустріч для обговорення ситуації в місті. Вона попросила підтримки у небайдужих громадян. Ми прийшли, проте росіяни нас просто не пустили. Наступні такі акції протесту організувати не вдалося — через проблеми з комунікацією, адже окупанти відключили зв’язок і інтернет. Ще була інформація, що зникли кілька громадян, які активно виступали проти росіян Також окупанти шукали чоловіків, які служити в АТО/ООС. Був у них і свій список “неблагонадійних громадян”, яких ставили на облік. Якщо ти потрапив туди, то в тебе будуть проблеми”, — пригадує співрозмовниця.

“Зі сходу на захід”

“Голова нашої ГО виїхала у місто Свалява на Закарпаття. Вона запросила нас до себе, там працює наш Старобільський хаб. Ми надаємо землякам продукти, речі особистої гігієни та допомогаємо ЗСУ — збираємо на дрони, тепловізори, машини. Що можемо, те й робимо. Ще один наш вектор — це просвітницька робота. Зокрема психологічна та навчальні заходи різного направлення”, — розповідає жінка.

Марина планує повернутися додому. Якщо не в Луганськ, то принаймні до Старобільська. Але зараз на першому місці — здоров’я сина. Жінка зізнається, що їй довелося вивчити, як діяти, коли Антонові стає погано — чи то при рвоті, кровотечах або втраті свідомості. Це знання, яких вона б ніколи не хотіла отримати, але життя змусило її це зробити.

“Я знаю алгоритм дій. Щоб покращити якість життя своєї дитини, мені довелося багато чому навчитися. Спочатку була паніка та істерики, хоча я за натурою спокійна людина. Я розуміла, що якщо я здамся, то нічого не вийде — я його втрачу. Допустити цього я не могла”.

Допомогти хлопцеві одужати можна за реквізитами: 4441111155034089 (Бражнікова М.І).

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте ще: “Російські окупанти катували нас з чоловіком та погрожували вбити нашого собаку”. Жителька Енергодара втекла з рідного міста в Запоріжжя, де розпочала власну справу