Історії, які ви нам розповіли

головна / Історії, які ви нам розповіли / Маріуполь

Історії, які ви нам розповіли
Багатоквартирний будинок

Дім, який будували роками, зруйнували за мить. Історії жителів Маріуполя (і навіть одного кота), житло яких знищила росія

Донецька область , Маріупольський район , Маріуполь

Втратити все в одну мить: спогади дитинства, надію на майбутнє, спокійне життя. Кожен будинок в Маріуполі — окрема трагедія родин. Їх об’єднує одне, їх оселі знесли росіяни, цегла за цеглою знищуючи квартали історії міста.

Втрачений дім Станіславських

Престижний район Маріуполя — перехрестя вулиці Бахчиванджи та Проспекту Будівельників. Тут було все, що потрібно для щасливого життя: гарна транспортна розв’язка, магазини та найголовніше, непогана за мірками міста, екологія. Молода пара Іван та Ірина Станіславські тільки-но побралися у 2014 році й одразу почали шукати власне затишне житло. Новоствореній сім’ї було по 30, він журналіст та фотограф, вона інженер на машинобудівному заводі. 

Іван та Ірина Станіславські

Іван згадує: “Тоді всі в 14-му почали виїжджати, а ми хотіли залишитися в рідному місті, ми обидва корінні, то ж коріння хотіли тут і продовжувати. Знайшли чудову квартиру, хоч і трохи занедбану. Там жила літня жінка, вона померла, а єдина дочка переселилася в Київ. І ми купили двокімнатну в п’ятиповерховій хрущовці. Мені, як чоловіку важливо, що в нас є своя оселя, а затишок був на Ірі. Вона все вибирала, всі жіночі штучки, щоб було красиво. Гроші тоді всі вишкребли, що в нас були, але були дуже щасливі”.

З 24 лютого 2022 року Іван постійно фотографував людей в бомбосховищах та в тимчасових притулках. Коли стало ясно що ситуація насправді загрозлива довелось зосередитися на виживанні.

“Я розумів, що можу зняти унікальні матеріали, але життя моїх близьких було для мене ціннішим.”

Настав день, коли подружжя зрозуміло, час залишити свій дім. Контактні бої йшли у двох кварталах від них. 

Пізніше в соцмережах Іван натрапив на допис, в якому жінка, що мешкала десь поруч, описала останні дні будинку.

“Сусідка, яку забрали на допит до комендатури “ДНР”, чула, як віддали наказ обстрілювати наш будинок. Українські війська відходили з Західної околиці міста до Азовсталі. Нашому будинку не пощастило, бо він стояв на перехресті, де дороги сполучалися з Центральним районом і західними околицями. Там тримали оборону наші захисники, тому його обстрілювали практично танками, двох крайніх під’їздів не стало”.

Дім подружжя

Напівзруйнований будинок простояв ще пару літніх місяців, кожного дня подружжя вдивлялося в публікації соцмереж, може є новини про їх квартиру. Одного дня вони дочекалися гіркої звістки.

“Російські окупанти його знесли, зараз там пуста плоска галявина. Дізнався випадково з соцмереж. І коли дивишся кожен день, то можеш випадково побачити свою вулицю і що залишилося від будинку.”

Зараз Іван з Іриною зупинилися у Львові, прийняли їх гостинно, допомогли з тимчасовим житлом і подружжя вже знайшло роботу кожен за своїм фахом. Але часто під час повітряних тривог вони згадують свій перший власний дім в Маріуполі й сподіваються, що колись зможуть повернутися до рідного міста. Головне, що вони є один в одного, а відбудувати з нуля наснаги вистачить. 

Втрачений дім кота Коті

Я кіт, звичайний кіт. Мене називають Котя. Я народився за смітником в Центральному районі Маріуполя три роки тому. Мабуть, за планом природи я мав померти ще кошеням, але цей план порушила людина. Обідраного і брудного одного ранку мене витягли з калюжі жіночі руки. Виглядав я жалюгідно, чесно кажучи, тому не знаю, чим я так припав до душі. Мене довго несли, притискаючи до грудей. І так я потрапив в свій перший дім. Мої люди (так я називаю своїх прихисників) згадують моє дитинство.

Котя перший день вдома

“У нього було хворе око та він кульгав, тому, мабуть, ми і змогли його спіймати серед інших прудких кошенят. У ветеринарці сказали що око доведеться видалити, бо інфекція занадто запущена. Але вдалося вилікувати, зараз на оці залишилася тільки невелика пляма. Потім виявилося що разом з травмованою лапою у нього є ще травма внутрішніх органів. Довелося зробити ще дві операції, перша була досить складна і, як казали лікарі, могла закінчитися фатально. Але все обійшлося.”

Котя після операції

В своєму домі я найбільше любив диван і лежак біля балконних дверей. Звідти можна бачити  вулицю і спостерігати за моїми людьми. Понад усе радів, коли почалась віддалена робота, мої люди завжди були поряд і я міг робити нарочито удавати, що їх не помічаю. 

Одного дня мої люди стали нервувати, вікна заклеїли і мене не підпускали до балкона. А потім мене стали постійно носити в різні місця без вікон. Там було багато інших людей. І маленьких теж. Маленьким людям я подобався, вони постійно мене чухали за вухами та сміялися. А великі люди по більшій частині були зосереджені й часто плакали. Мене лякали дивні звуки, наче тебе посадили в алюмінієву каструлю і б’ють ополоником по кришці. Ці звуки ставали все частішими, і ми вже дуже рідко заходили у свій дім і все частіше сиділи в підвалі. 

Одного ранку, на вулиці вже гуляв березень, мої люди були дуже сумні. Взяли мій лежак, пару іграшок і довго стояли на порозі квартири, жіночі руки мене гладили і я зрозумів, що ми прощаємося з домом. Ми сіли в машину, машину я не люблю, завжди здається, що тебе везуть до ветеринара. Але цього разу ми їхали дуже довго, я навіть втомився кричати дурним голосом, як я зазвичай роблю в машині. 

Котя під час евакуації

Коли нарешті приїхали, то навколо було вже тихо, не чутно було страшних звуків. Ми зайшли в новий дім. Мене першим запустили й всі на мене дивилися, ніби я якийсь ріелтор по оцінці житла. Я зразу вподобав вікно і почав знову за всім спостерігати.

За пару днів трохи освоївся, та мої люди одного дня почали плакати. Вони дивилися в комп’ютер, я до речі поважно ставлюся до цієї теплої штуки, але мені чомусь не дозволяють лежати на кнопочках. Мої люди передивлялися одне й те саме відео знову і знову, і плакали щохвилини дужче. Я підглядав з-за плечей і зрозумів, що ми дивимося на наш будинок в Маріуполі і мого вікна немає, як і мого балкона. 

Мої люди врятували мене, але назавжди втратили свій дім. Потім ми дізналися новини, що будівлю взагалі знесли. Мої люди знову плакали, а потім довго сиділи поряд і згадували, як нам втрьох там добре було. 

Дім Коті в Маріуполі

Зараз в мене новий дім у Львові, тут всі дуже люблять котів. І хоч я всього лиш кіт, звичайний кіт Котя, але ця війна відібрала мій дім, а ми коти цього не любимо. 

Втрачений батьківський дім Ганни Чуркіної

Ганна Чуркіна не стримує сліз у слухавці. Для її сім’ї затишна квартирка в Маріуполі була окремим світом. Тут, на Ломізова, 5 в 36-й квартирі батьки видавали Ганну заміж, і молоді почали облаштовувати тут своє сімейне гніздо. Тут народився первісток Ілля.  

В січні 2022 року Ганна дізналася, що знову при надії.

“Мені вже 37 років і ми з Вовою не думали, що в нас буде поповнення. Я навіть тест не хотіла купляти, бо думала, що застара для цього. Чоловік каже, та давай все ж купимо. І тут дві смужки. Ми так розгубилися, що не знали як розказати родичам. Я міркувала, всі Ілюшіні речі вже завеликі, йому вже 12, що зараз взагалі немовлятам потрібно купувати, я давно випала з дитячої теми, почала заново читати мамські чати всякі, готуватися з нуля.”

Ганна Чуркіна

Квартира, що дісталась від батьків трикімнатна, одна кімната для Іллі, одна спальня для Ганни з Володимиром і вітальня. Вирішили, що в перші місяці немовля буде спати в ліжечку поряд.

“Я шукала оздоблення для ліжечка, ще не знала, хто в нас буде, придивлялася. Вагітність буде важка, сказав мені лікар, то я майже постійно сиділа вдома схрестивши ноги. Чоловік займався усім господарством, Ілюша допомагав сильно. І в один день просто все зникло.”

24 лютого Ілля мав йти до школи, та навчання скасували. Тому Ілля з батьком поїхали на закупи, в місті потроху наростала паніка, в тому числі й продуктова. Ганна чекала вдома і не знаходила собі місця:

“Я тривожилась того ранку сильно, місця собі знайти не могла. За годину чоловік телефонує, каже, ми їдемо за тобою, збирайся швидко, документи бери і необхідне тільки, не грузи валізи. І за 15 хвилин я покидала все що було під рукою в валізу”.

Сім’я Ганни покинула свій дім і поїхала в сторону кордону, тоді чоловіків ще випускали.

Будинок Ганни Чуркіної після обстрілів

“Ми майже тиждень добиралися до Фінляндії, в нас там дуже дальні родичі, ми майже й не розмовляли за все моє життя. Та тільки написала, тітка одразу сказала приїздити.”

Ганна весь час трималася за живіт, нерви зводили з розуму, та вагітність вдалося зберегти. 24 серпня, на День Незалежності, о 5:30 ранку на світ з’явився Марк:

“Ми його так назвали, бо зменшено Марік звемо. Дуже багато часу бюрократія зайняла, щоб свідоцтво йому оформити.”

29 листопада Ганна дізналася, що її будинку в Маріуполі вже немає, його знесли.

“Ми свою квартиру кожен день згадували. Бо як в господині, в гостях добре, а вдома краще, навіть по побутовим дрібницям. І тут Вова побачив в інтернеті наш будинок. В мене серце обірвалося. Як в тумані на це дивилася і боялася, що можу дитину на руках не втримати. Нам більше нікуди повертатися. Хоча я дуже хочу додому.”

Авторка – Ірина Денисюк 

Текст платформи “Свій дім” спеціально для Сайту міста Маріуполя 0629. Ми збираємо свідчення людей, чиї будинки та місця сили знищила росія. Якщо ви хочете розповісти власну історію про зруйновану оселю або заклад, заповніть цю форму.

admin / 12.08.2023

поділитись у соцмережах

Рекомендуємо прочитати

Житло та реабілітація. У Львові зводять перший з восьми будинків для поранених переселенців

Повноцінне житло з паркінгом повністю адаптоване для людей, які отримали поранення внаслідок російської агресії. Саме таким має бути  багатофункціональний комплекс, що будується на вулиці Миколайчука у Львові. Це тимчасове житло...

читати історію

Багатоквартирний будинок

“У наш будинок влучив ворожий дрон, сусіди загинули, а ми тепер без житла”. Історія Тетяни Жарик

Весь час боїв за Суми Тетяна Жарик з родиною залишалася в місті. Навесні 2022 року її будинок не постраждав внаслідок вуличних боїв та постійних обстрілів. Минуло 2 роки й вночі...

читати історію

Рекомендуємо прочитати

Житло та реабілітація. У Львові зводять перший з восьми будинків для поранених переселенців

Багатоквартирний будинок

“У наш будинок влучив ворожий дрон, сусіди загинули, а ми тепер без житла”. Історія Тетяни Жарик

Підприємство

«Три контейнери пряжі та борги – ось з чого ми стартували на новому місці». Як Рубіжанська панчішна мануфактура з Луганщини відновлює виробництво у Львові

Багатоквартирний будинок

“Після Горлівки змінили 4 квартири. Одна — в окупації, інша — пошкоджена”. Історія Людмили Соломатіної

Після підриву Каховської ГЕС минув майже рік. Але 14 родин з Василівки на Миколаївщині досі не отримали кошти на відбудову

Як запорізькі краєзнавці вивозять музейні та сімейні реліквії. Історія екстреної допомоги з порятунку культурної спадщини

Показати те, що знищила росія. У Львові триває виставка “Тут був мій дім”

Багатоквартирний будинок

“Дивлюсь з п’ятого поверху, а там все горить. Сусідніх під’їздів просто немає”. Історія Олесі Прокопенко