“Російські окупанти катували нас з чоловіком та погрожували вбити нашого собаку”. Жителька Енергодара втекла з рідного міста в Запоріжжя, де розпочала власну справу

Допити, катування та погрози смертю пережила Тетяна Федорова та її чоловік за 10 місяців перебування в окупації в рідному Енергодарі Запорізької області. Через фізичну загрозу життю за свою проукраїнську позицію подружжя енергетиків евакуювалося на вільну територію — в Запоріжжя. Вже тут жінка започаткувала власну справу — Тетяна шиє одяг для домашніх улюбленців українців. А надихнув її на це власний собака.

До великої війни родина не готувалися. Тетяна з чоловіком й уявити не могли, що росіяни дійдуть до Енергодара так швидко, пройдуть стільки кілометрів по українській землі так легко й такими темпами.

“На роботу ми приходимо дуже рано, бо в нас змiни, тобто в 6.30 я вже на станції. 24 лютого 2022 року все було тихо, нічого не сигналізувало про проблеми або якесь лихо. Десь через годину син набрав й повідомив, що росіяни напали на Україну. Ми з чоловіком написали відгул, пішли додому, зібрали речі, бо син сказав, що йде на фронт. Він тоді був ще молодий, 22 роки, але зробив такий по-справжньому чоловічий вчинок. Ми відвезли його в Запоріжжя й повернулися додому. Наше життя змінилося на 1000 відсотків”, — розповідає Тетяна Федорова журналісту “Свій Дім”.

“На початку окупації росіяни перекрили всі дороги”

В окупації родина Федорових була понад 10 місяців, до середини листопада 2022 року. Росіяни поступово впроваджували свої правила, адміністрацію, гроші, банки тощо. Життя перетворилося на існування заради однієї мети — вижити. 

“Спочатку окупанти перекрили дороги й не було постачання їжі. Навіть від них самих. Наше місто годувало місцеве підприємство —  молочний комбінат. Згодом власника росіяни забрали на підвал, а майже одразу після звільнення він помер. Чоловік був у літах, не витримав катувань, мабуть”.

Десь наприкінці березня почалося постачання продуктів з окупованого Криму. Потім возити товар на продаж на місцевий ринок почали й селяни з навколишніх сіл. 

“Тобто в квітні більш-менш можна було якось дістати їжу. Згодом росіяни запровадили роботу своєї адміністрації. Зняли всю нашу символіку, замалювали жовто-блакитні прапори й поставили свій триколор. Зруйнували й стелу на честь загиблих бійців АТО/ООС”.

“Ми без зброї в руках чинити росіянам спротив”

В момент захоплення Енергодара військами рф в ніч з 4 на 5 березня 2022 року родина Тетяни була вдома. Напередодні місцеві жителі організували чергування по місту по типу самооборони та готувалися чинити спротив окупації. Збройних сил України в населеному пункті на той момент не було. Тетяна разом з іншими свідомими містянами неодноразово виходила на українські мітинги. З кожною такою акцією російські військові ставали все агресивніше. Дійшло до того, що під час одного з протестів  мітингувальників закидали димовими гранатами.

“Було й таке, що наших людей хотіли затримати, а ми їх відбивали фактично голими руками. Уявіть, ми без зброї, нам було не страшно, а ці солдати з автоматами. Згодом почали зникати люди, тоді наша мерія заборонила проводити мітинги через загрозу життю людей. Знаєте, до вторгнення рф ми не дуже любили нашу місцеву владу , ну як всі українці в цілому. Але після захоплення міста наш очільник Дмитро Орлов для мене відкрився по-іншому. Він повів себе як справжній чоловік, патріот та громадянин. Тому я ним пишаюся. Допомагає він нашим переселенцям та військовим і зараз. Чесно, я не очікувала від нього”.

Жінка дуже шкодує, що відразу не втекла з окупованого міста. Каже, що сподівалася на звільнення, проте віра в краще коштувала їй не тільки нервів, а й здоров’я. 

“По новинах постійно казали й писали, що от-от й звільнять нас. От-от й перемога. Це давало надію, марну, на жаль. Й неправильну. Нашій владі й журналістам треба агітувати людей тікати з окупації, бо це страшно. А ще є проблеми зі зв’язком та інтернетом. Бувало таке, що по місту гуляли чутки, що наші війська вже тут десь на околицях міста й завтра український прапор висітиме на центральній площі. Наприклад, ми дійсно 1 вересня 2022 року думали, що Енергодар деокупують. Навіть скуповували їжу, щоб годувати наших хлопців з ЗСУ”.

“Росіяни били мене руками та гумовими палицями”

12 листопада 2022 року родина Федорових все ж таки втекла з міста. Перед цим їх затримали окупанти, катували та тримали на підвалі.

“Добрі люди, як вони сказали, повідомили, що ми проукраїнські, волонтерством займаємося, а наш син в ЗСУ. Понад 3 тижні нас тримали у підвалі. Мене били руками та гумовою палкою. Чоловікові дісталося ще більше. Вони хотіли дізнатися інформацію про свідомих містян та військових. Зрештою нас відпустили й сказали, щоб ми подумали й повернулися та здали всіх. Допитували нас вояки рф, зокрема головний в них був бурят. А інші — росіяни”.

Після перебування у російській катівні родина зрозуміла, що наступний такий візит вони не переживуть. Тому вирішили тікати. Виїхали за власними документами було нереально, тому вирішили шукати інші можливості.

“Через знайомих ми знайшли жінку, яка допомагала покинути окуповані територію. По 8 тисяч гривен за людину довелося заплатити. Нам підробили документи — зокрема дали інші прізвища. Що як начебто ми не одна родина. Так по цим російським перепусткам ми змогли виїхали в Запоріжжя. На блокпості військові рф мені сказали, що або я беру сумки, або своїх тварин — я обрала друге. Вони були здивовані. Але в нас з ними зовсім інші цінності, тому їм нас не зрозуміти”

Родина Федорових змогла виїхати з окупації у повному складі. Разом з Тетяною та її чоловіком виїхав брат жінки, невістка та 4 домашні тварини: собака, кіт, папуга та кролик.

“Я ніколи не забуду, як до нас у квартиру увірвалися озброєні окупанти, а один з них погрожував вбити нашого пса, якщо ми не розкажемо їм потрібну інформацію. Звідки така жорстокість, що тобі зробило це маленьке створіння?”

“Розпочати власну справу надихнув улюблений собака”

Шити одяг для собак Тетяна почала ще в мирні часи, проте жінка мала постійну робота на АЕС, а це було більше хобі. Втрата дому й роботи змусила перетворити це захоплення на повноцінний бізнес.

“Станція нас дуже підтримувала, платили ⅔ заробітної плати. Проте все безкоштовне має властивість закінчуватись, та й взагалі треба самим щось робити. Десь рік після евакуації я оговтувалася після пережитого. Мені дуже допомогли безоплатні курси психологічної допомоги від Центру допомоги врятованим”. 

Серйозно займатися бізнесом Тетяна почала півроку тому. Спочатку через знайомих, потім справа пішла, тоді жінка записалася на курси підприємництва. Згодом оформила грант для розвитку власної справи — понад 90 тисяч гривень. На ці кошти придбала дві швейні машинки та облаштувала вдома майстерню. 

“Мої клієнти — власники собак різних порід. Почалося все з чихуахуа. Першу машинку я взагалі виміняла в Запоріжжі у жінки на макарони. А зараз вже є професійне обладнання, як бачите, я росту”.

Згодом Тетяна створила групу в Інстаграмі і почала рекламувати свої товари — взуття та одяг для собак. Розвинути бізнес допомагають й сюжети у телебаченні та ЗМІ.

“Я думала, що ми тут будем жебракувати. Але дякуючи волонтерам, благодійникам та просто небайдужим містянам ми змогли встати в Запоріжжі на ноги. Все, що я заробляю зараз —  я вкладаю в бізнес. В жовтні я вийшла на перший прибуток у розмірі 20 тисяч гривень. Збільшився й асортимент — куртки, комбінезони, худі, взуття. Є навіть й сукні. Й, звичайно, чобітки”. 

Також Тетяна пропонує демократичні ціни — щоб всі власники домашніх улюбленців могли собі дозволити одягнути свою тварину. А надихнула жінку на власну справу своя собака — Луна. Саме для неї й були виготовлені перші речі. 

“Моя мрія — це собаче ательє, де я б найняла майстринь з окупованих територій. Впродовж наступного року я планую вийти на стабільний заробіток, щоб мати можливість розвиватися далі. А колись, можливо, я робитиму й одяг для людей. Але поки що лише для їхніх улюбленців”.

“Не люди, а звірі”

Все життя Тетяни Федорової було пов’язаного з рідним Енергодаром. Робота, дім, родина. Місцевість навколо міста — це земля її предків. Проте через повномасштабне вторгнення рф жінка була змушена все це покинути та розпочати нове життя.

“Шість поколінь моєї родини жили в Енергодарі та навколишніх селах. На кладовищі в нас був фактично сімейний склеп. Це моя рідна земля. Працювали ми з чоловіком та сином на атомній станції. Квартира, машина, власна дача — все своє. Стабільний дохід та робота”.

З 2014 року подружжя Федорових займалося волонтерством й допомогало 79 бригаді з Миколаєва, яка захищала Україну в зоні АТО/ООС. 

“Окупанти нас ненавидять. Й це було в них завжди. Коли оці “прості росіяни” заїхали на нашу землю, побачили нашу красиву й багату Україну, то в їхніх серцях виникла заздрість. Я ніколи не забуду цей тваринний погляд окупантів, шо вломилися до нас додому, потім допитували та катували нас. Якби їм хтось з їх керівництва сказав “фас” — то вони б розірвали нас на шматки”.

Все майно родини, що було в рідному Енергодарі, втрачено. Квартира залишилася, проте що з житлом зараз — Тетяна не знає. Планів повернутися додому навіть після деокупації подружжя поки що немає.

“Я б поїхала лише забрати сімейні альбоми, а чи житимемо ми там колись — не знаю. Мене бентежить, що російським окупантам нас хтось здав. А про нашу позицію знала дуже обмежена кількість людей. Це значить, що хтось з близьких, зрадив нас й Україну. Від цього неймовірно боляче”.

Читайте ще:  “Все життя довелося вмістити в одну маленьку валізу”. Історія Дар’ї Куліш з Родинського на Донеччині