“Це був авіаудар. Ми з трьома дітьми ледве встигли добігти до підвалу”. Історія Аліни Біятенко

Будинок на вулиці Тургенєва у Бахмуті родина Аліни Біятенко купила у квітні 2020 року. Якраз перед народженням третьої дитини. На той час віддали за нього 8 тисяч доларів — ціну скинули, бо знаходився біля “Маріупольського кладовища”. Але подружжя виросло в цьому районі, тому їх це не лякало. 

“Це був будинок-мрія. Майже 100 квадратів, високий фундамент, двоповерховий гараж, цегляний сарай. Ми зробили ремонт у ванній, кухні, поміняли каналізацію. Все з чоловіком робили самі, тільки плитку довірили професіоналам”, — розповіла Аліна журналісту Свій дім.

“Або їдемо разом, або всі залишаємося”

Поруч була будівля школи та гуртожиток вишу-переселенця, а саме Горлівського інституту іноземних мов. Територію облагородили, зробили сквер, тенісне поле. 

На початок повномасштабного вторгнення найменшій дочці Аліни було 2 роки, середній — 8, а сину — 13. Чоловік хотів одразу вивезти родину, але жінка була проти. “Або їдемо разом, або всі залишаємося”, — казала вона. 

Потім неодноразово картала себе, бо звуки вибухів ставали сильнішими, доводилось сидіти у підвалі та заспокоювати дітей.

“Одного разу у місто привезли загиблого військового і ми хотіли піти попрощатися з героєм. Коли йшли, то був прильот. Далі ставало тільки гірше. Після захоплення Попасної, почали наближатися до нас. Коли я вкладала дітей спати, ми вголос читали молитву. Я їх заспокоювала і пояснювала: “Коли буде гучно, встаємо, одягаємо теплі речі та спускаємося у підвал. І без паніки. Якщо щось забули взяти — не страшно. Головне, встигнути спуститись”, — розповіла Аліна.

Постійно у підвалі не сиділи. До великої війни його затопила каналізація. Просушити не встигли — він був сирим і холодним.

Авіаудар зруйнував школу й гуртожиток поруч з домом

“Одного разу залишили дітей з мамою, а самі поїхали у справах. Потім відправила чоловіка вкладати спати меншу доньку, а сама пішла шукати пральний порошок. Вже було проблемно дістати хімію, полиці з продуктами теж спорожніли. Потім “бабах” — присіла і прикрила голову руками. Далі пішла в інший магазин, який ближче до нашого району. І якраз був прильот. Якби на п’ять хвилин раніше підійшла туди, то потрапила б під обстріл”, — пригадує жінка.

За кілька днів був авіаудар зруйнував школу й гуртожиток інязу. Аліна пригадує, що тільки-но сіли їсти. Насипали борщу і тут перший, другий вибухи. Схопили на руки найменшу дитину й побігли у підвал. Діти були налякані. Старший син склав руки, опустив голову і мовчав. Чоловік біг останнім, ще намагався відкрити вікна, щоб від вибухової хвилі не вилетіло скло. Йому на голову посипалася штукатурка. 

“17 травня 2022 року десь у 13.00 був авіаналіт на школу і гуртожиток. Це 200 метрів від нашого будинку. В цей час ми ледве встигли з трьома дітьми добігти до підвалу. Страшно було дивитися в їхні налякані очі, бо вони не розуміли, що відбувається, — пригадує Аліна. — Школу рознесло, залишилось дві бокові стіни. Гуртожиток інязу розірвало навпіл. Між будівлею і приватним сектором утворилась велика вирва. Всі ті камені, земля, які піднялися вгору, падали й побили дах. На городі були шматки асфальту й пінопласт”. 

Виїхали з надією повернутись за місяць

Після цього обстрілу Аліна з родиною пішли до батька, який жив через три вилиці. Потім повернулася додому, забрали деякі речі та поїхали в нікуди. В автівці, яка стояла у дворі, вибило лобове скло. Батько жінки дав їм свою машину, а сам сів за кермо пошкодженої. 

“Зранку 18 травня ми виїхали до Київської області. На цьому наші мрії і щастя закінчилось. Далі був сум, страх і надія, що все-таки повернемось до свого дому”, — розповіла Аліна.

Дорога з дітьми була важкою, тому вирішили переночувати у Дніпрі. З грошей було 5 тисяч гривень, які дав батько на пальне. Усі запаси молодої родини пішли на ремонт.

“Люди дозволили нам переночувати в квартирі. Дякую їм, бо вони нас дуже виручили. Тоді для нас все було таким диким. У Бахмуті був режим світломаскування. Кожен вечір ми чим тільки могли закривали вікна, щоб включити якусь лампу і не сидіти з маленькою дитиною в темноті. А тут горіли ліхтарі, працювали світлофори, їздили машини. Ми за звичкою одразу закривали жалюзі, а коли їхав ліфт — завмирали і дивились один на одного”, — пригадує вона.

Після Дніпра опинились в Київській області. Жили в будинку без води і газу. Знайомі знайшли будиночок на Черкащині. Поїхали туди. 

“Мамо, куди бігти, де підвал?”

Там була хата-мазанка і щоб до неї дійти, треба було розгрібати величезну траву. Коли зайшли всередину, багатодітна матір почала плакати. Але рік прожили в таких умовах і вдячні людям за це житло. 

“Минулого року було дощове літо. О пів на п’яту ранку почався грім та блискавка. Середня донька прокинулась й почала кричати: “Мамо, куди бігти, де підвал? Ми навіть не знаємо, де тут підвал. Нас знов бомблять!”. Я лягла до неї в ліжко, обіймала й казала, що все добре і мама поряд”, — каже вона.

Батько Аліни ще повертався у Бахмут. Він працював водієм автовежі у РЕСі. Був у місті до листопада 2022 року, але після  п’ятого прильоту біля його будинку, знов виїхав. Його оселя тепер зруйнована. 

Чоловік Аліни рвався додому, щоб забрати хоч якісь речі  

Я казала: “Юру, як на Ланосі можна все вивезти та ще й під обстрілами. А не дай Боже, щось станеться”.

Нині родина мешкає на Київщині. Сюди переїхала бахмутська клініка, куди Аліна влаштувалася санітаркою, хоча за освітою — викладач хореографії. У Бахмуті разом з чоловіком працювали у ритуальній службі.  

Допомогти родині можна за номером картки: 5355280214157727 Біятенко Аліна Віталіївна

Читайте ще: Жахливі кадри побачили у соцмережах. Потужний вибух зруйнував будівлю народного Дому у Бахмуті