Історії, які ви нам розповіли

головна / Історії, які ви нам розповіли / Бахмут

Історії, які ви нам розповіли
Житло

“Це був авіаудар. Ми з трьома дітьми ледве встигли добігти до підвалу”. Історія Аліни Біятенко

зруйновано: березень 2023 / Донецька область , Бахмутський район , Бахмут / Тургенєва , 9

Будинок на вулиці Тургенєва у Бахмуті родина Аліни Біятенко купила у квітні 2020 року. Якраз перед народженням третьої дитини. На той час віддали за нього 8 тисяч доларів — ціну скинули, бо знаходився біля “Маріупольського кладовища”. Але подружжя виросло в цьому районі, тому їх це не лякало. 

“Це був будинок-мрія. Майже 100 квадратів, високий фундамент, двоповерховий гараж, цегляний сарай. Ми зробили ремонт у ванній, кухні, поміняли каналізацію. Все з чоловіком робили самі, тільки плитку довірили професіоналам”, — розповіла Аліна журналісту Свій дім.

“Або їдемо разом, або всі залишаємося”

Поруч була будівля школи та гуртожиток вишу-переселенця, а саме Горлівського інституту іноземних мов. Територію облагородили, зробили сквер, тенісне поле. 

На початок повномасштабного вторгнення найменшій дочці Аліни було 2 роки, середній — 8, а сину — 13. Чоловік хотів одразу вивезти родину, але жінка була проти. “Або їдемо разом, або всі залишаємося”, — казала вона. 

Потім неодноразово картала себе, бо звуки вибухів ставали сильнішими, доводилось сидіти у підвалі та заспокоювати дітей.

“Одного разу у місто привезли загиблого військового і ми хотіли піти попрощатися з героєм. Коли йшли, то був прильот. Далі ставало тільки гірше. Після захоплення Попасної, почали наближатися до нас. Коли я вкладала дітей спати, ми вголос читали молитву. Я їх заспокоювала і пояснювала: “Коли буде гучно, встаємо, одягаємо теплі речі та спускаємося у підвал. І без паніки. Якщо щось забули взяти — не страшно. Головне, встигнути спуститись”, — розповіла Аліна.

Постійно у підвалі не сиділи. До великої війни його затопила каналізація. Просушити не встигли — він був сирим і холодним.

Авіаудар зруйнував школу й гуртожиток поруч з домом

“Одного разу залишили дітей з мамою, а самі поїхали у справах. Потім відправила чоловіка вкладати спати меншу доньку, а сама пішла шукати пральний порошок. Вже було проблемно дістати хімію, полиці з продуктами теж спорожніли. Потім “бабах” — присіла і прикрила голову руками. Далі пішла в інший магазин, який ближче до нашого району. І якраз був прильот. Якби на п’ять хвилин раніше підійшла туди, то потрапила б під обстріл”, — пригадує жінка.

За кілька днів був авіаудар зруйнував школу й гуртожиток інязу. Аліна пригадує, що тільки-но сіли їсти. Насипали борщу і тут перший, другий вибухи. Схопили на руки найменшу дитину й побігли у підвал. Діти були налякані. Старший син склав руки, опустив голову і мовчав. Чоловік біг останнім, ще намагався відкрити вікна, щоб від вибухової хвилі не вилетіло скло. Йому на голову посипалася штукатурка

“17 травня 2022 року десь у 13.00 був авіаналіт на школу і гуртожиток. Це 200 метрів від нашого будинку. В цей час ми ледве встигли з трьома дітьми добігти до підвалу. Страшно було дивитися в їхні налякані очі, бо вони не розуміли, що відбувається, — пригадує Аліна. Школу рознесло, залишилось дві бокові стіни. Гуртожиток інязу розірвало навпіл. Між будівлею і приватним сектором утворилась велика вирва. Всі ті камені, земля, які піднялися вгору, падали й побили дах. На городі були шматки асфальту й пінопласт”. 

Виїхали з надією повернутись за місяць

Після цього обстрілу Аліна з родиною пішли до батька, який жив через три вилиці. Потім повернулася додому, забрали деякі речі та поїхали в нікуди. В автівці, яка стояла у дворі, вибило лобове скло. Батько жінки дав їм свою машину, а сам сів за кермо пошкодженої. 

“Зранку 18 травня ми виїхали до Київської області. На цьому наші мрії і щастя закінчилось. Далі був сум, страх і надія, що все-таки повернемось до свого дому”, — розповіла Аліна.

Дорога з дітьми була важкою, тому вирішили переночувати у Дніпрі. З грошей було 5 тисяч гривень, які дав батько на пальне. Усі запаси молодої родини пішли на ремонт.

“Люди дозволили нам переночувати в квартирі. Дякую їм, бо вони нас дуже виручили. Тоді для нас все було таким диким. У Бахмуті був режим світломаскування. Кожен вечір ми чим тільки могли закривали вікна, щоб включити якусь лампу і не сидіти з маленькою дитиною в темноті. А тут горіли ліхтарі, працювали світлофори, їздили машини. Ми за звичкою одразу закривали жалюзі, а коли їхав ліфт — завмирали і дивились один на одного”, — пригадує вона.

Після Дніпра опинились в Київській області. Жили в будинку без води і газу. Знайомі знайшли будиночок на Черкащині. Поїхали туди. 

“Мамо, куди бігти, де підвал?”

Там була хата-мазанка і щоб до неї дійти, треба було розгрібати величезну траву. Коли зайшли всередину, багатодітна матір почала плакати. Але рік прожили в таких умовах і вдячні людям за це житло. 

“Минулого року було дощове літо. О пів на п’яту ранку почався грім та блискавка. Середня донька прокинулась й почала кричати: “Мамо, куди бігти, де підвал? Ми навіть не знаємо, де тут підвал. Нас знов бомблять!”. Я лягла до неї в ліжко, обіймала й казала, що все добре і мама поряд”, — каже вона.

Батько Аліни ще повертався у Бахмут. Він працював водієм автовежі у РЕСі. Був у місті до листопада 2022 року, але після  п’ятого прильоту біля його будинку, знов виїхав. Його оселя тепер зруйнована. 

Чоловік Аліни рвався додому, щоб забрати хоч якісь речі  

Я казала: “Юру, як на Ланосі можна все вивезти та ще й під обстрілами. А не дай Боже, щось станеться”.

Нині родина мешкає на Київщині. Сюди переїхала бахмутська клініка, куди Аліна влаштувалася санітаркою, хоча за освітою — викладач хореографії. У Бахмуті разом з чоловіком працювали у ритуальній службі.  

Допомогти родині можна за номером картки: 5355280214157727 Біятенко Аліна Віталіївна

Читайте ще: Жахливі кадри побачили у соцмережах. Потужний вибух зруйнував будівлю народного Дому у Бахмуті

Юлія Ступка / 07.09.2023

поділитись у соцмережах

Рекомендуємо прочитати

Приватний будинок

Дім розбитий, а десь у дворі залишився лист паперу з написом “ми повернемося”. Історія подружжя Руденків

Олександр Руденко родом із Запорізької області. Зараз ця територія окупована, як і місто Соледар, де він прожив майже 30 років. На Донеччину переїхав після весілля. Це батьківщина його дружини Валентини....

читати історію

Приватний будинок

Новий дім для шістьох дітей, 12 собак та котів. Історія родини Павлових, які евакуювалися, щоб не потрапити в окупацію

За шість років до початку великої війни багатодітна родина психологині Юлії Павлової переїхала з Запоріжжя в село Українка. Там запустили проєкт, за яким будували житло для прийомних родин і дитячих...

читати історію

Рекомендуємо прочитати

Приватний будинок

Дім розбитий, а десь у дворі залишився лист паперу з написом “ми повернемося”. Історія подружжя Руденків

Приватний будинок

Новий дім для шістьох дітей, 12 собак та котів. Історія родини Павлових, які евакуювалися, щоб не потрапити в окупацію

Приватний будинок

“Наше село було в окупації майже 8 місяців. Після звільнення ми прожили спокійно лише три дні”. Історія Михайла Гречаного

Об'єкт культури

Олексій Скоркін залишив банківську сферу й відкрив музей борщу та сала. Окупанти знищили унікальну хатинку на Сумщині

Багатоквартирний будинок

“Квартира згоріла 2 роки тому через російські обстріли. Живемо без комунікацій та не знаємо, що буде з нашим будинком”. Історія Світлани Орєхової

Що треба фіксувати першочергово — зруйновану інфраструктуру чи житло? Читайте в кейс-стаді “Святогірськ 2:0”

Приватний будинок

Живемо на Тернопільщині та мріємо купити дім, який орендуємо. Історія Ольги Дудченко

Приватний будинок

“Плачу, коли згадую дім. А чоловік не дозволяє викидати стару футболку. Каже, що буде її в Бахмуті носити”. Історія Тетяни Буковцової