Втрачена міць містоутворюючих підприємств: як під час війни склалася доля “Артвайнері”, “Артемсолі” та “Колірмету”

Через повномасштабне вторгнення російських окупантів Бахмут та Соледар спочатку зруйнували, а потім окупували. Громади втратили майже усе, що мали, й серед цього великі містоутворюючі підприємства, такі як Artwinery, “Артемсіль” та “Колірмет”. Заводи зазнали таких збитків, що вже не всі зможуть відновитися після перемоги. Розповідаємо, якими були ці підприємства до війни, який вплив мали на місцеву економіку і громаду, що відомо про їхній стан під час тимчасової окупації та чи є надія на відбудову.

Як ще у XIX столітті зародився майданчик під майбутнє підприємство Artwinery

Artwinery — єдине з цих трьох підприємств, яке змогло пережити знищення рідного міста та відновити роботу у вимушеній евакуації. Обсяги виробництва менші, ніж були у Бахмуті, але завод працює і станом на літо 2024 рік кожен українець може побачити продукцію бахмутських виноробів на полицях магазинів. 

Почалось все у XIX столітті, коли німецький інженер Едмунд Фарке уклав угоду з управою Бахмута про будівництва алебастрових заводів. Так, тут розпочали видобуток гіпсу, що призвело до утворення кілометрових підземних тунелів. Алебастрові галереї на глибині 70 метрів створили унікальний мікроклімат. Через десятки років фахівці зрозуміли, що ці умови гарно підходять для виноробства.

У середині 1940-х років, після закінчення Другої світової війни, у СРСР поставили задачу розробити свій рецепт ігристого вина, який не буде поступатися французькому за якістю. Саме тоді й звернули увагу на гіпсові штольні Бахмута.

У 1950 році розпочали роботи зі створення заводу й у 1954 році випустили перші 500 тисяч пляшок відомого “Советского шампанского”. Пляшки з вином витримують від 9 до 36 та навіть більше місяців, залежно від сорту.

Коли Україна здобула незалежність, завод почав створювати ігристі вина під власними торговими марками: “Артемівське” та “Крим”. У часи незалежності підприємство стало приватним акціонерним товариством.

У радянські часи тут працювали у середньому до 1000 місцевих. Під час незалежності їх стало менше, але достатньо, щоб покривати попит в країні та продавати на експорт.

“Залежно від сезону на виробництві у Бахмуті працювало від 500 до 600 робітників”, — уточнює директорка з маркетингу Artwinery Олександра Чередніченко.

У 2007 році на заводі провели модернізацію обладнання. Це дозволило наростити продуктивність до 25 мільйонів пляшок на рік.

Через 13 років на міжнародному дегустаційному конкурсі в Дюссельдорфі ігристе вино Artwine Brut Rose визнали кращим у світі серед своєї категорії.

Економічна ситуація з Artwinery

За даними порталу Youcontrol загальний прибуток підприємства з 2018 по 2022 роки (без сплати податків та інших витрат на роботу шахт) коливався від 500 до 700 мільйонів гривень. Значний спад був у 2022 році — до 400 мільйонів гривень. У першій рік повномасштабної війни завод сплатив у бюджет громади близько 24 мільйонів гривень єдиного податку.

У 2023 році Artwinery, знаходячись у вимушеній евакуації, підняв виручку до 675 мільйонів гривень. Проте з цього прибутку завод вже сплачує податки у бюджет іншої громади.

Водночас підприємство через повномасштабну війну втратило весь експорт. У період з 2010 по 2018 роки за кордон продавали продукції на суми від 45 до 100 мільйонів гривень. З 2019 по 2022 рік є помітний спад експорту до 4-20 мільйонів гривень на рік. Протягом 2023 та 2024 років Artwinery орієнтується тільки на український ринок.

Сплата податків у бюджет Бахмутської громади від заводу також припинилась. Через повномасштабну війну представники заводу були змушені перереєструватися юридично у Києві, а виробництво частково перенести в інші області. Відповідно податки тепер сплачують у бюджети інших громад. Однак це єдине підприємство у нашому матеріалі, яке продовжує повноцінно працювати.

Що стало з Artwinery під час повномасштабної війни

Майже одразу після повномасштабного вторгнення завод вимушено припинив свою роботу. Влітку 2022 року колишні працівники обурювались, що їм не виплачували зарплату. Представники заводу тоді пояснили, що це сталося через бойові дії та вимушений простій у роботі.

Під час боїв у 2022-2023 роках наземні будівлі заводу зазнали масштабних руйнувань. Адже він знаходився на східних околицях Бахмута, через які найманці ПВК “Вагнер” штурмували місто.

Вціліти вдалося тільки обладнанню у підземних тунелях, яке з природних причин не могли обстрілювати. У березні 2023 року, коли бої за місто ще тривали, окупанти хизувалися, що влаштували військову базу у підземних галереях підприємства.

Однак окупанти скаржились, що деякі підземні приміщення без догляду заповнюються водою.

“Ще у мирні часи, коли підприємство стабільно працювало, була регулярна потреба відкачувати зайву вологу. Це пов’язано із великою глибиною галерей та близькістю підземних вод. Коли окупанти зайшли на територію заводу, обладнання для відкачування зайвої води вже було пошкоджено, світла не було. Чи змогли вони з цим впоратися — не знаємо”, — додає Олександра Чередніченко.

Через окупацію та недостатню інформованість представники заводу не можуть порахувати й збитків, яких зазнали.

“Ми не можемо оцінювати масштаб збитків, бо, на жаль, не маємо доступу до заводу у Бахмуті. Інфраструктура пошкоджена, всі будівлі на поверхні стерті з лиця землі, що із підземними потужностями — нам невідомо. Ми лише сподіваємося, що окупанти не зможуть повністю знищити та розтягти наше майно”, — зазначає Олександра Чередніченко.

У 2024 році російські окупанти розповідали, як використовують підземні приміщення заводу для своїх потреб. Спочатку з’явились дані, що вони створили там храм.

А потім пропагандисти показали сюжет про шпиталь, де нібито надають допомогу 10 тисячам пораненим військовим.

Не прямо, виключно в теорії, можливість розмістити намети на 10 тисяч окупантів підтверджують й представниця заводу.

“Підземні галереї Artwinery простягаються на площі близько 26 гектарів. То ж, чисто теоретично, можливо помістити туди навіть більше ворогів”, — уточнює Олександра Чередніченко.

Поки бойові дії тривають, ватажок так званої “днр” Денис Пушилін вже встиг пообіцяти відновити виробництво. Востаннє таку обіцянку він дав у червні 2024 року.

“За результатами моїх поїздок можна казати, що завод шампанських вин буде відновлено”, — запевнив ватажок бойовиків в інтерв’ю виданню ТАСС.

Представники Artwinery, своєю чергою, змогли евакуювати частину обладнання та відновили виробництво ігристого вина в Одеській  та Черкаській областях. Точне місце розташування не називають з питань безпеки.

Представники підприємства запевняють, що в умовах  евакуації розвиваються та виготовляють нові купажі ігристого вина.

“Ми вивезли з Бахмута велику кількість пляшок кюве, які вже отримали свою витримку. На цей час ми маємо ліцензію, що дозволяє нам оформляти та продавати ігристе вино, і починаючи з кінця 2023 року випускаємо ігристі вінтажі від 2014 року під брендами “Крим Україна” та “Артемівське”. Також у серпні 2024, до Дня Незалежності України, ми підготували оновлену лімітовану колекцію “Артемівського Етно”, вдягнену у вишиванки тимчасово окупованих регіонів України —  Донеччини і Луганщини, Запоріжжя, Херсонщини. Це бахмутська класика, яка витримана у наших підземеллях”, — розповідає директорка з маркетингу Artwinery Олександра Чередніченко.

Однак повноцінним відновленням власного виробництва це назвати складно.

“В Одесі ми отримуємо послуги з виробництва. Команда технологів з Бахмута базується в офісі Artwinery у Києві та координує процес”, — уточнює Олександра Чередніченко.

Тобто завод замовляє виготовлення свого ігристого вина на чужих промислових потужностях.

Щодо повернення та перспектив відбудови в Бахмуті — питання для представниці заводу не є простим. Підприємство готове повернутися, але тільки, якщо місто звільнять і держава буде допомагати з відбудовою.

“Місто Бахмут і все, що поруч, майже повністю знищено окупантами. Це буде будівництво “з нуля”. Авжеж, без допомоги держави ми не подужаємо. Ми щиро віримо і сподіваємося, що це колись відбудеться і готові всіма силами долучитися до відновлення нашого улюбленого міста та виробництва”, — наголошує Олександра Чередніченко.

Як у сусідньому Соледарі виникло ще одне підприємство — “Артемсіль” 

Державне підприємство “Артемсіль” у Соледарі  — одне з найбільших підприємств з видобутку солі, яку продавали у Центральній та Східній Європі. Серед постійних споживачів підприємства були Австрія, Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Естонія, Угорщина, Німеччина, Грузія, Латвія, Литва, Молдова, Польща, Румунія, Сербія та Словаччина. 

Напевно кожен українець хоч раз бачив на кухні продукцію “Артемсолі”.  Та через наслідки відкритого вторгнення росіян в Україну вже складно знайти бодай хоч одну, звичну для багатьох, паперову пачку солі. Тепер надія на відновлення видобутку кам’яної солі покладається на ЗСУ та процес деокупації Соледара.

Все почалось з XVI століття у Бахмуті, де методом випарювання видобували сіль. Зі свердловин брали концентрований розчин солі (так звану рапу), виварювали його на вогні та отримували бахмутську сіль.

У першій чверті XIX століття, з розвитком геологічної науки, проводили досліди, щоб з’ясувати, звідки у річці Бахмутка береться рапа. Науковці тоді припустили, що десь є поклади кам’яної солі та почали бурити свердловини в різних місцях району, щоб її знайти. Так і розпочався розвиток шахтного методу видобутку солі. Бо це виявилось значно продуктивніше.

“Колись тут було прадавнє море, і за всю 140-річну історію нашої роботи було видобуто до 10% запасів. Там великі запаси! Не просто так одна з наших шахт була у Парасковіївці (село за 5 кілометрів від Соледара, — ред.). Навіть у Бахмуті є запаси, і наші комбайни (підземна техніка для вирубування кам’яної солі, — ред.), які працювали на полях підземних пластів солі, заходили під Бахмут”, — розповідає керівник відділу комунікації “Артемсіль” Володимир Низиєнко.

Ще до революції більшовиків 1917 року на шахтах вели видобуток солі буровибуховим методом. Гірники пробурювали шпури, закладали в них порохові патрони з гнітом та підривали.

У ті роки на території сучасного Бахмутського району працювало чимало соляних шахт. Вони були приватними й серед них були власники російського та французького капіталу. Ще на території району “Ступки” у Бахмуті була соляна шахта, яка належала голландцям.

Коли до влади прийшли більшовики, шахти деякий час не працювали, бо “червоні” примусово вигнали представників іноземного капіталу та націоналізували шахти. Через занедбання їх затоплювало й утворювались провали.

Коли у 1920-х роках представники радянської влади вирішили відродити видобуток солі, то обрали найбагатше родовище кам’яної солі. Всі інші приватні рудники ліквідували через нестачу грошей на їхнє відновлення та відсутність потреби у конкуренції. Так й утворився один гігант з видобутку солі.

“Артемівське родовище кам’яної солі” (таку назву мають підземні пласти солі на геологічних мапах) вважається одним із найбільших запасів та найкращим за якістю в Україні. Тут видобували кухонну сіль (хлорид натрію) для кормових і технічних цілей. 

Загальна площа Брянцівського та Підбрянцівського пластів, де вели видобуток солі, становить близько 53 км2. Сіль видобували на глибині 200-300 метрів на рудниках № 1,3, 4, 7 та 8.

Видобуток солі за допомогою підривів призупинили у 1970-х роках. Тоді у шахти провели електрику та почали видобувати сіль за допомогою комбайнів. Так шахтарі й працювали у Соледарі до повномасштабної війни.

Яке значення “Артемсіль” мало для економіки

Головними покупцями солі від “Артемсіль” були побутові споживачі, хімічна  та харчова промисловість і сільське господарство. Дані з показниками журналістам видання “Свій дім” надав керівник відділу комунікації “Артемсіль” Володимир Низиєнко.

Підприємство мало стратегічне значення для економіки України та було містоутворюючим для Соледара. Обсяг виробництва “Артемсолі” становив 94% від всього обсягу виробництва солі в Україні. 

До повномасштабного вторгнення рф тут працювали близько 2500 робітників.

Були роки, коли “Артемсіль” видобувало 2,7 мільйона тонн солі за рік. Водночас бували й спади виробництва. У 2021 році працівники підприємства видобули, переробили та відвантажили споживачам 1,9 мільйона тонн солі. За даними пресслужби “Артемсолі” це на 60% більше за 2020 рік.

Асортимент, який відвантажили представники підприємства у 2021 році був такий:

• 45,3 тисячі тонн йодованої солі;
• 53,7 тисячі тонн солі, затареної у мішках;
• 171,9  тисячі тонн фасованої солі;
• 545,8 тисячі тонн меленої солі;
• 936,8 тисячі тонн солі з протизлежувальною добавкою.

З вищезгаданого обсягу виробництва 39,5% (а саме 744,2 тисячі тонни продукції) продали за кордон. Експорт з роками зростав. Так, у 2020 році “Артемсіль” продало за кордон 336,6 тисячі тонни своєї продукції. Того року це було 28,3% від всієї продукції.

Водночас слід нагадати, що до 2014 року головним покупцем солі була росія. Війна вдарила по фінансових показниках ДП “Артемсіль” і воно почало переорієнтуватися на інші ринки продажу.

“Досягти підвищення показників ефективності підприємства вдалося завдяки зусиллям трудового колективу та програмі оновлення виробництва”, — додає керівник відділу комунікації “Артемсіль” Володимир Низиєнко.

Підприємство мало статус великого платника податків. Перед повномасштабним вторгненням ці показники навіть мали тенденцію до зростання.

“За підсумками 2021 року перерахували до бюджетів різних рівнів податків і зборів на загальну суму 505,5 мільйона гривень. Це на 55,4 мільйона гривень більше показника 2020 року”, — уточнює Володимир Низиєнко.

Чистий прибуток “Артемсіль” був 101,7 мільйона гривень. Крім цього підприємство сплатило ПДВ на суму 88,4 мільйона гривень та 57,8 мільйона гривень рентної плати за користування надрами.

“Звісно, що бували різні періоди та інфляція, але й був і розвиток. У 2021 році, у зв’язку з підвищенням економічної ефективності роботи підприємства, оплата податку на прибуток збільшилась в порівнянні з 2020 роком на 61%”, — стверджує представник “Артемсіль”.

За даними Youcontrol загальний прибуток підприємства (без податків та інших витрат на роботу шахт) з 2017 по 2019 рік зростав щороку з 1,3 до 1,7 мільярда гривень. У 2020 році був спад до 1,1 мільярда, але у 2021 році прибутки зросли до 1,7 мільярда гривень. На сплату податків йшло щонайменше третина усіх доходів.

Зростання прибутку дозволило у 2021 році підняти зарплату робітникам. Це збільшило інші відрахування, які склали:

• 103,4 млн грн єдиного соціального внеску;
• 92,2 млн грн податку з доходів фізичних осіб;
• 7,4 млн грн військового збору.

Так, розвиток підприємства збільшував й сплату податків у місцевий бюджет. У 2021 році “Артемсіль” сплатило 88 мільйонів гривень єдиного податку у бюджет Соледарської громади. Це було на 14 мільйонів більше ніж у 2020 році.

За даними Соледарської міської військової адміністрації у 2021 році бюджет громади мав 216 мільйонів власних доходів. Тобто в останній мирний для Соледарської громади рік, “Артемсіль” наповнило місцеву скарбницю на 37%. Щодо 2023-2024 років, ситуація з податками від підприємства “Артемсіль” наступна:

“Зараз надходження у бюджет Соледарської громади складає — нуль. Просто тому, що підприємство не працює”, — додає Володимир Низиєнко.

Як у ДП “Артемсіль” розвивали туризм та культуру Соледарської громади

Представники видобувного підприємства старались виділяти гроші й для розвитку громади та на заходи. Остання неділя серпня завжди була особливим днем для соледарців та мешканців сусідніх населених пунктів — це День шахтаря.

Підприємство організовувало концерти на стадіоні “Соляник”, який належав спорткомплексу “Артемсіль”. Привітати працівників та місцевих зі святом запрошували зірок всеукраїнського масштабу.

“Професійні свята дуже запам’яталися всім. Я зараз дивлюсь, як у мережі  публікують та згадують наші феєрверки. А серед зірок ось з останніх в нас були Ляпіс Трубецкой, НеАнгели та багато інших протягом попередніх років”, — ділиться Володимир Низиєнко.

Крім цього, підземні тунелі, які утворювались після видобутку солі, стали використовувати як туристичні об’єкти. Таким чином, розвивали упізнаваність Соледара та заробляли додаткові гроші підприємству та у бюджет громади.

Додаткову увагу до Соледара, напередодні повномасштабної війни, створювала платформа культурних ініціатив ІЗОЛЯЦІЯ, яка релокувалась у Соледар (до 2014 року платформа була у Донецьку) та почала проводити артрезиденції для митців з різних куточків світу. 

Наприклад, на початку 2021 року мисткиня Валентина Бєро взяла у руки болгарку та створила фігуру “соляної людини”.

Того ж року підприємство “Артемсіль” відкрило перший екскурсійний маршрут “Таємниця підземного соляного світу”. Він мав протяжність у півкілометри та розповідав історію видобутку солі. Зокрема, тут був музей солевидобутку з експонатами, фотозони, зони зі світловими ефектами, прозорі кристали, соляні барельєфи і скульптури, а також підземна церква.

Наприкінці 2021 року відкрили ще один “морський” туристичний маршрут під назвою “Феєрія солі”. Тут були зони для відпочинку та цікавих фотосесій.

Скульптор Віктор Жук виготовив барельєфи у морському стилі. А у просторих підземеллях проводили концерти

Що з підприємством “Артемсіль” у 2024 році та чи є перспективи відновлення

Станом на літо 2024 року на полицях українських магазинів вже не знайти сіль з Соледара у звичних для всіх паперових пачках. Хіба що випадкові запаси. За словами керівника відділу комунікації “Артемсіль”, останню партію побутової солі встигли відвантажити на продаж у березні 2022 року. З квітня того року почались обстріли міста та підприємства, і роботу довелось призупинити. Для людей стало небезпечно спускатися на глибину 300 метрів, через ризик обстрілів та знеструмлення ліфтів.

Крім цього, тодішній директор підприємства Віктор Юрін казав, що  стало неможливо вивозити залізницею готову продукцію з Соледара. Залізничні шляхи були під обстрілами та не працювали, а вантажні машини могли вивозити лише незначну частину солі.

“Єдине, де можна знайти ще пачки нашої солі — супермаркети Novus. Це мережа, яка є у столиці, наприклад. Там є пачки “Воля” — гроші з їхнього продажу йдуть на закупку FPV-дронів для ЗСУ”, — додає Володимир Низиєнко.

На третій рік повномасштабної війни в “Артемсіль” не залишилося жодного працівника, оскільки немає можливості платити їм зарплату..

“В липні 2022 року керівництво вирішило, що раз підприємство не отримує грошей, не добуває сіль, то фінансові спроможності підприємства закінчилися. Велика кількість людей, а саме десь 50%  — звільнилася. Людям треба жити, працювати, заробляти гроші, годувати сім’ю і тому подібне. Інша половина (з 2500 працівників, — ред.) призупинили трудову діяльність. Тобто вони не звільнені, але робоча діяльність обмежена”, — пояснює представник пресслужби “Артемсіль”.

У випадку деокупації Соледара орієнтовно 1200 працівників підприємства, з якими призупинили робочі відносини, готові повернутись до роботи.

Стан самих будівель “Артемсіль” залишається частково невідомим. Адміністративні приміщення вигоріли або зруйновані.

Чи можуть соляні шахти в окупації затопити вода

Доля шахт менш відома.

“Те, що ми бачили: поверхневий комплекс весь побитий. Десь вигоріло, а десь зруйновано і тому подібне. Про підземний комплекс неможливо щось сказати, бо це великі масиви території та споруд і туди потрібно спуститися, подати світло, повітря, а все це енергозатратна частина. Я не думаю, що вони змогли налагодити спуск. Бо там прямий спуск вниз на 300 метрів, і в тебе одна дорога: або вниз, або вгору”, — пояснює Володимир Низиєнко.

Без електрики окупанти можуть спуститися у соляні шахти тільки пішки.

“Якось я бачив відео, як росіяни спускалися у шахти запасними виходами. В одному з них як раз таки були екскурсійні маршрути. Але ж спуститися туди — це варто розуміти, куди йти. У кожному руднику відпрацьованих тунелів понад 500 кілометрів”, — наголошує представник пресслужби.

Проте постійно знаходитись у соляних шахтах окупанти навряд чи зможуть.

“Жоден генератор не впорається з потужністю, яка необхідна, щоб спустити ліфт на глибину 300 метрів. У нас був великий комплекс для цього — підстанція та підйомна машина, яка підіймала кліть. Ці процеси навряд чи можна запустити з генератора. Спустити до низу генератори вони також не зможуть, бо ширина сходів дуже вузька“, — вважає Володимир Низиєнко.

Хоча за півтора року тимчасової окупації Соледара у соцмережах не було кадрів з шахт, але в активістів громади виникали побоювання, що без електрики та догляду шахти почнуть наповнюватися водою і це матиме серйозні наслідки.

“Наша геологічна служба виконувала свою роботу на 100% добре і видобуток солі був таким, щоб не потрапляти на ґрунтові води. Там неймовірна кількість тунелів і колись під час Другої світової війни було таке, що підривали шахти і там утворилися підземні водоймища”, — говорить співрозмовник.

Невелика кількість кадрів з Соледара від окупантів не дозволяє порахувати навіть орієнтовні збитки підприємства.

“Станом на літо 2024 року неможливо підрахувати збитки, бо підприємство знаходиться на великій частині міста. Ми десь бачимо хіба поверхневий комплекс і то не все. Це великий промисловий комплекс і щоб підрахувати збитки треба, щоб фахівці потрапили на один рудник, потім на другий, на третій, на четвертий, на спорткомплекс і так далі. Тому навіть в теорії не уявляю збитків”, — наголошує Володимир Низиєнко.

Діяльність підприємства хоч й відсутня, але представники “Артемсіль” були змушені через тимчасову окупацію Соледара змінити юридичну адресу своєї діяльності. За даними Youcontrol тепер це столиця. Та попри складнощі — працівники “Артемсіль” чекають повернення у Соледар.

“Я думаю, що держава зацікавлена на 100% у поверненні та видобутку. Це соляне родовище яке відвантажувало 92% всієї солі на український ринок. Ми були монополістами на ринку. Я думаю у поверненні зацікавлені й підприємство, й держава. Це стосується і колективу, який дуже хоче додому”, — підсумовує керівник пресслужби.

Як з’явився та розвивався завод “Колірмет” у Бахмуті

Гігант металевої обробки ще до повномасштабного вторгнення мав складнощі. “Колірмет” був прибутковим, поки торгував з росією. А потім з’явились потужні конкуренти з Китаю, почалась війна на сході й часом працівникам навіть не було чим виплатити зарплату. Відкрите вторгнення росіян остаточно “зламало хребет” металургам, які колись були відомі на весь СРСР. 

Товариство з обмеженою відповідальністю “Завод кольорових металів”, або як казали місцеві “Колірмет”, почав зароджуватися ще у 1948 році. Радянська влада у рамках репарації вивозила з заводів переможеної Німеччини верстати та інше обладнання як трофеї. Частина таких верстатів й стали початком майбутнього підприємства у Бахмуті.

Артемівський завод обробки кольорових металів (АЗОКМ) — це один з двох заводів ТОВ “Завод кольорових металів”. Перший у Бахмуті, який почав свою роботу у 1954 році, а другий знаходиться у Донецьку.

Загальна площа заводу — 50 гектарів. Тут побудували компресорні та котельні, мережі високовольтних підстанцій, допоміжні цехи: ремонтний, енергетичний, інструментально-механічний, транспортний, лабораторію та інше. “Колірмет” був одним з найбільших металургійних комбінатів на Донеччині.

У радянські часи “Завод кольорових металів” у Бахмуті забезпечував роботою тисячі місцевих фахівців. Підприємство виробляло понад 1000 найменувань продукції для машинобудування, кабельно-провідникову продукцію, латунні, мідні труби, плити тощо. “Колірмет” також мав попит у закордонних замовників.

У часи незалежності на заводі встановили обладнання, яке дозволяло випускати кондиціонерні та водопровідні труби, рушникосушки, а також труби для холодильної техніки. Загалом завод був здатний виробляти понад 100 тисяч тонн продукції на рік. Це товари з понад ста марок металів, виготовлених з нікелю, міді та цинку.

Щоб забезпечити житлом працівників, у Бахмуті побудували житловий район, який навіть у часи незалежності України за звичкою називали “Цвєтмет”. Власники заводу доглядали за районом навіть у XXI столітті та ремонтували житлові будинки. Та з часом завод почав занепадати й грошей вже не вистачало на догляд за територією, якою опікувалися десятиріччями.

Представники підприємства також організовували та оплачували свята для місцевих. Головним був — День металурга. 

Як “Колірмет” втрачав замовників, працівників та гроші

Проблеми почалися з 2009 року, коли “АЗОКМ” закінчив рік, відзвітувавшись про чистий збиток у 10,4 мільйона гривень. Наступний рік вже вдалося закрити з прибутком у 27 мільйонів гривень. Тоді на заводі працювало понад дві тисячі робітників.

За даними видання “Forbes”, “АЗОКМ” у 2011 році був у переліку ТОП-200 найбільших підприємств України. Річний виторг заводу сягав 2 мільярди гривень. З нього чистого прибутку було лише 32 мільйони гривень.

Та з роками почалися проблеми з замовленнями, обладнання заводу застарівало й нові замовники не цікавились їхньою продукцією. Адже після 2010 року на світовий ринок активно виходили металургійні заводи з Китаю. Вони мали сучасніше та дешевше виробництво і конкурувати з ними ставало все важче. 

Старі замовники-підприємства з росії, країн Прибалтики, Кавказу та Білорусії, які десятиріччями замовляли продукцію у “Колірмету” — самі закривалися. 

Свята стали скромними. У 2013 році голова правління ПАТ “АЗОКМ” Ігор Шутов на святі Дня народження заводу  казав про важкі часи. Замість нагород працівникам він розповідав про шляхи виведення гіганта кольорової металургії з важкої кризи.

“На всі машини встановлена ​​GPS навігація, що дозволяє відстежувати положення машин у реальному часі. Вкрай непопулярна оптимізація чисельності персоналу, або скорочення працюючих, дозволила майже вдвічі збільшити продуктивність праці”, — казав тоді Ігор Шутов.

Та, попри складнощі, міський голова Олексій Рева у 2013 році називав завод містоутворюючим та вірив у його відродження.

Та позитивні прогнози не збулися — почалась війна на сході країни. Працівники заводу у наступні роки неодноразово потрапляли під скорочення, зарплати ставали меншими та платили їх несправно.

Вже у 2015 році міський голова на черговому Дні народженні заводу казав:

“Кому потрібне це свято, якщо завод практично стоїть? Він потрібен ветеранам”.

Наступні два роки “Колірмет” мав на балансі тільки збитки. Відповідно й податки у бюджет громади ставали все менше.

Та керівництво заводу працювало над модернізацією обладнання та оптимізацією витрат. І це дало свої результати. За даними порталу Youcontrol за 2017 та 2018 роки підприємство значно покращило свої показники прибутку до 200 та 400 мільйонів гривень на рік.

У найбільш вдалий з цих років завод сплатив з 400 мільйонів гривень орієнтовно 120 мільйонів гривень податків різних рівнів. Бюджет громади отримав тоді близько 24 мільйонів гривень єдиного податку.

Однак з 2019 року прибуток знову впав до 40 мільйонів за рік, а у 2020 році його не було взагалі. Передвоєнний 2021 рік вдалося закрити з прибутком у 177 мільйонів гривень.

Крім цього завод не зміг адаптуватися до конкуренції на міжнародному ринку і з 2017 року експорту у заводу зовсім не стало.

У 2021 році заводу вдалося заробити 177 мільйонів гривень прибутку, але зобов’язань було майже на 90 мільйонів більше. На той момент там працювали вже близько 500-600 робітників.

“Колірмет” під час повномасштабної війни

У 2022 році російська армія перекреслила плани не тільки “Колірмету”, а й усіх українців. У березні 2023 року російська армія окупувала завод та відзвітувала про це, опублікувавши фото з того самого місця, де у грудні 2022 року президент України Володимир Зеленський нагороджував бійців ЗСУ.

За понад два роки повномасштабної війни підприємство майже не фігурувало в інфопросторі. За даними Youcontrol останню фінансову звітність представники заводу подали за 2021 рік.

Журналісти платформи “Свій дім” дізналися з “Програми економічного і соціального розвитку Бахмутської міської територіальної громади на 2024 рік”, що:

“Відносно ТОВ “Завод кольорових металів” порушено справу про банкрутство”.

У Єдиному державному реєстрі судових рішень є постанова Господарського суду Донецької області від 18 липня 2023 року у справі №905/909/21 щодо “Колірмету”. Підприємство визнали банкрутом та розпочали процес його ліквідації.

Зокрема, проти представників “Заводу кольорових металів” у Бахмуті подали заяву про банкрутство представники “Альфа-Банку”, які вимагають від заводу 135 мільйонів гривень боргу. Крім цього серед кредиторів заводу, які вимагають через суд борги є ТОВ “Укрколорхім”, ТОП “Укрспецмет”, ПАТ “Укрпідшипник”, податкова Донецької області, Пенсійний фонд України у Донецькій області та інші.

Очільник Бахмутської військової адміністрації Олексій Рева на презентації проєкту “Сталева мрія Бахмут” в Одесі 6 липня 2024 року заявив, що після деокупації міста у Бахмут планують повертатися усі підприємства крім “Колірмету” та машинобудівного заводу “ВІСТЕК”.

Отже, надії на відбудову “Колірмету” станом на літо 2024 року немає. У випадку деокупації Бахмута — приміщення на території заводу будуть розпродані задля погашення боргів.

Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

Читайте ще: Відбудова по-російськи. Що і як відновила окупаційна влада в захоплених Маріуполі, Сєвєродонецьку та Волновасі?