Після двох років катувань і полону відкрив кав’ярню у Запоріжжі. Історія Івана Бабушкіна з Херсонщини

Катування та російський полон не зламали Івана Бабушкіна з Херсонщини. Майже два роки хлопець перебував в окупаційній катівні, куди потрапив ще навесні 2022 року, захищаючи Маріуполь у складі 15-ї бригади Національної гвардії України. Весь цей час вдома на нього чекали батьки та кохана. Після полону він опинився в Запоріжжі, а згодом дізнався, що дача його родини на Херсонщині знищена. Попри всі випробування, він зумів відновитися, одружився та відкрив кав’ярню з символічною назвою — Liberty.

“Свій заклад ми відкрили 20 листопада 2024 року у середмісті Запоріжжя. Тільки почали. Проте у нас з дружиною еликі плани та амбіції — від нових позицій у меню до масштабування по всьому місту та навіть Україні”, — розповідає Іван журналісту “Свій Дім”.

“Кинув університет, пішов служити, а потім пережив маріупольське пекло”

Іван Бабушкін народився в Херсоні, де жив до 19 років. Навчався на програміста, проте кинув навчання та пішов до армії. Це було ще до повномасштабного вторгнення рф.

“Багато моїх друзів пішло до війська. З їхніх розповідей мені дуже сподобалося армійське життя, тому я прийняв відповідне рішення. Взяв академічну відпустку на другому курсі університету та пішов до військкомату. Там працював мій батько, і завдяки його порадам у мене був вибір, куди саме піти. Спочатку це була строкова служба, а через шість місяців я підписав контракт і перевівся до артилерійського дивізіону. Так я опинився в Запоріжжі, адже наше базування було тут. Ми були доволі добре підготовлені, і зброя в нас теж була. Зараз це 15-та бригада оперативного призначення Національної Гвардії України “Карадаг”. Полігони, виїзди, навчання — таким було моє життя до 24 лютого 2022 року”, — згадує Іван.

Про те, що незабаром почнуться активні бойові дії Іван зрозумів із кількості навчань, тренувань та постійного злагодження підрозділу. Але навіть подумати не міг, що вiн опиниться у блокадному Маріуполі, який згодом захоплять окупанти.

“Напередодні великої війни нас відправили на схід країни. Пощастило, що у нас був дуже відповідальний та організований командир. Зранку 24-го лютого 2022 року ми зібралися та відправилися у підпорядкування полку “Азов”. Ми тримали позиції біля заводу ім. Ілліча в одній з місцевих шкіл. Декілька днів були там, потім нас розподілили по точках. Конкретно моя група відправилась у Каменськ поблизу міста. Росіяни гатили по нас 50-80 приходів з міномета на день. Тут вже ми вступили в прямі контактні бої з загарбниками. Окупанти просто знищували все навколо. Коли не залишилося жодної цілої будівлі й ніде було закріпитися, то ми з боями прорвалися в місто. Це було 12 березня — я запам’ятав, бо драмтеатр ще був цілий”.

На той момент уже були великі проблеми зі зв’язком, тому координувати дії підрозділів між собою було дуже важко. Група Івана йшла руїнами міста, яке ще три тижні тому було квітучим та щасливим. 

“Ми дійшли до вулиці Торгової ближче до “Азовсталі”. Хлопці гинули, тому коли ми опинилися на цій локації, нас залишилося лише шестеро. Для порівняння, на початку було 18. Зв’язу з іншими бійцями вже не було, ми навіть не знали, що відбувається навколо — ані в місті, ані в країні загалом. Ми стояли фактично посеред вулиці, намагаючись відновити контакти з іншими захисниками. На жаль, нічого не вийшло. Якось до нас підійшла німа цивільна жінка із запискою. В ній було написано: ”Ребята, сдавайтесь, там русские уже на улице выше”. 

Незабаром Іван та його побратими побачили окупантів на близькій відстані. Вступати у бій було безглуздо — їх мало, зброя майже розряджена, а техніки вже не було зовсім.

“Планували через 4 дні бути вдома”

“Ми думали відступити на “Азовсталь”, проте не знали, чи є там наші, чи це вже окупована територія. Тому ми вирішили виходити з міста. Тоді нам би допомогла мапа, але то була лише мрія. У місцевих, яких ми зустріли по дорозі, питали про напрямок шляху. Ми планували дістатися до Запоріжжя, але не розуміли, що відбувається в сусідній області. Ми йшли через через Приморський район Маріуполя, намагаючись вийти на “Черьомушкі”. Згодом зустріли людей, які розповіли, що є автобуси, які досі вивозять людей з міста у безпечну зону. Ми подумали, що це чудовий варіант. Мені навіть вдалося зателефонувати батькові — був момент, коли я піймав зв’язок на кілька хвилин. Я йому сказав, що є шанс, що я буду через кілька днів буду вдома.

 “Ваня, синку, у вас два кільця навколо міста, у вас постачання 100% не буде вже”. Він мені так сказав, а я подумав, шо він просто переживає й тому собе накручує

Батько навіть не встиг мені повідомити, що Херсон в окупації, як і майже вся Запорізька область, якою ми хотіли виїхати, бо зв’язок обірвався. Я так собі в голові прикинув, що на дорогу десь два дні до Запоріжжя, а потім до Херсона ще два. Знову через цивільних ми дізналися, що по дорозі є блокпост, проте не знали, чий він. Там треба буде пройти перевірку. Ми ще подумали, до чого та перевірка, ми ж свої. Підходимо ми туди й бачимо російські розпізнавальні знаки, тому план знову довелося змінювати”, — пригадує він.

Хлопці порадилися й прийняли божевільне рішення — вдати з себе дурнів і спробувати видати себе за туристів, цивільних, студентів або кого завгодно. 

“Ми закопали зброю, до речі, я досі пам’ятаю, де вона. Тоді нам це здавалося дуже важливим. Також знищили всі документи, які б могли нас розсекретити. Потім ми роз’єдналися та розчинилися серед інших цивільних, які тікали з міста. Подумали, що так буде безпечніше, ніж якщо шестеро молодих хлопців будуть разом в одній компанії”, — пригадує Іван.

Проте план майже одразу дав тріщину. Хтось з їхніх хлопців, які були в черзі попереду, сказав, що вони приїхали на море. Проте у окупантів одразу виникло логічне запитання — яке море в лютому місяці?

“Тут нас і затримали. Стрес, розгубленість, паніка — просто хаос. Емоції вирують, важко зосередитися й бути спокійним. Особливо, коли хтось розуміє, що ти говориш неправду. Особливо якщо врахувати, що від цього залежить твоє життя”.

Ще напередодні спроби пройти російський блокпост хлопці домовилися, що у разі чого до останнього не зізнаються, що вони військові. Іван так і не сказав про це, але окупанти все одно про все дізналися:

“Коли вже присіли, то відразу в нас взяли анкетні дані, провели допит, запитали де позиція підрозділу, хто керівник й так далі. Після цього нам повідомили, що ми перебуватимемо в полоні, а для початку треба пройти фільтрацію. Вона займе близько двох тижнів. Я тоді подумав: “Два тижні — це ж дуже багато”. Знав би я, що мене чекає попереду…”.

Майже 2 роки полону

Спочатку Івана відвезли до поліцейського участку в Докучаєвськ, який був окупований ще з 2014 року. Там зробили відбитки пальців та знову провели допит про службу у війську. Після цього хлопця перевезли до УБОП — управління по боротьбі з організованою злочинністю в так званій “днр”.

“Відношення до нас було, як до терористів. Ще два тижні мене тримали на гаражах. Після цього відправили в ту саму сумнозвісну Оленівку, де я провів два місяці. Після цього мене перевезли до Донецького СІЗО, де я був еще місяць-два. Там тримали здебільшого бійців “Азову” та морпіхів. Врешті-решт я опинився у Горлівській колонії, де й затримався майже на півтора роки. Загалом в полоні я був рік і 10 місяців, а звільнили мене 31 січня 2024 року”, — розповідає він. 

За ці майже два роки Іван Бабушкін побував майже в усіх пенітенціарних закладах так званої “днр”. Він каже, що всі ці місця об’єднують одне — катування та жахливе ставлення до полонених.

“Були, звичайно, й катування — шокери, палки. Важко було в Оленівці, був там такий собі охоронець Кірюша, він же Кирило Вікторович. Людина з садистськими схильностями, найжорстокіший з усіх. За всі півтора року було лише кілька днів, коли нас не били. А так діставалося майже щодня. Однак справжнє пекло — це Таганрог, де я опинився напереродні обміну. У порівнянні з цим місцем СІЗО окупованої Донеччини — просто пансіонат. Тут наших хлопців буквально ламали та вбивали, як фізично, так і психологічно”.

Під час катування окупанти постійно звинувачували військовополонених українців у нібито злочинах проти жителів Донбасу та приписували їм риси послідовників Гітлера. 

“Казали, що ми — фашисти, нацисти, не даємо волевиявленню донецького й луганського народів, притісняємо їх у виборі тощо. Купа пропагандистского лайна. Чи вірили вони самі в те, що нам казали, чи це був просто привід — не знаю. Ще в Докучаєвську був такий епізод, який я запам’ятав. Коли ми зайшли до поліцейського відділку я побачив три однакових плакати. На них був чоловік з українським прапором та свастикою, який цілиться в дитину. Тому ідеологічна складова у вихованні співробітників таких закладів теж відіграє важливу роль, це без сумніву”.

Про обмін Іван не знав до останнього. Декілька разів він планувався, але росіяни його скасовували. Тому побачити рідну землю та свободу хлопець вже і не сподівався. 

“У мене був шок, коли нас раптово привезли на Сумщину та обміняли на росіян. Ти не усвідомлюєш, що ти вже вдома, не можеш повірити одразу і перші два-три дні просто перебуваєш у ступорі. Я відразу побіг телефонувати мамі, батькові та дівчині. Самих рідних людей я не бачив та не чув майже два роки. Лише один раз окупанти мені дозволили поспілкуватися з батьком через інтернет”.

Якщо одним словом описати російський полон і все, що там відбувається, то Іван каже наступне — це збочення:

“Всі, хто працює та обслуговує цю систему —  збоченці на 100%. Їм це подобається та вони отримують задоволення, інакше пояснити цей садизм неможливо. Це точно не заради грошей. Причому це стосується всіх — від так званих “вертухаїв” і до адміністрації цих закладів. І сама їхня держава це підтримує —  просто така політика, а не бажання однієї якоїсь конкретної людини. Це коло по інтересах”.

Після перебування у полоні хлопець схуд на 10 кілограмів, отримав проблеми із зором та слухом. Проте найбільше постраждали зуби.  

“Зуби — це у всіх, це вам кожен скаже. Може в одиниць, у кого супер класна генетика, не матимуть проблеми з ними. Тому що годують там тим, що в нормальному житті й свиням не дають. Неймовірно гаряча каша, в якій попадається каміння. І ти маєш з’їсти це за три хвилини, інакше заберуть й сидітимеш голодним”.

Свобода — як бренд

“Я вважаю, що в мене все добре, і полон я пройшов нормально. Є ті, кому пощастило значно менше. Тому для мене це не стало якоюсь жорсткою травмою, я швидко прийшов до тями. Ну, принаймні, це моя думка. Можливо професійний психолог скаже інше”, — говорить Іван.

Після пережитого він почав відновлювати здоров’я, звільнився з армії та одружився зі своєю дівчиною. Молоде подружжя відкрило власну кав’ярню у Запоріжжі.

“Про кав’ярню я думав ще в ув’язненні — в голові створив концепцію та спланував деталі. Після звільнення обговорив це з коханою, і вона теж підтримала цю ідею. Я зняв приміщення, ми близько двох місяців робили ремонт. І ось 20-го листопада 2024 року ми офіційно відкрилися. Кав’ярня називається Liberty — думаю, що не треба пояснювати переклад та значення цього слова особисто для мене. Знаходиться вона за адресою: проспект Соборний, 175. У нас є кава, чай та десерти, а також сніданки”. 

Відкриття власного закладу коштувало родині Бабушкіних близько 7 тисяч доларів. Наразі вони не мають працівників та всю роботу виконують самостійно.

“В нас є Instagram та людина, яка займається для нас SMM. Дуже сильно розкрутитися нам допомагають сюжети на телебаченні та статті у різних ЗМІ. Думаємо й про таргетовану платну рекламу, щоб збільшити клієнтообіг”, — розповідає власник.

В планах також доукомплектування приміщення технікою, обладнанням і розширенням асортименту. Близькість фронту та постійні обстріли міста Івана не лякають:

“Це не критично, як в Херсоні. В нас місцерозташування більш-менш спокійне. Після всього пережитого мене таким точно не налякати”.

“Поки був у полоні, окупанти зруйнували дачу під Херсоном”

Відразу після обміну Іванові було цікаво подивитись на рідний Херсон. Ще перебуваючи в полоні він дізнався, що місто звільнили. 

“Я коли приїхав, то побачив жах — зруйновані будівлі та вирви від снарядів. Особливо постраждали навколишні села, в одному з них, а саме у Янтарному, була наша дача, яку давно збудував батько. Від неї залишилися тільки стіни в дірках, а даху зовсім немає. Я мовчу про двері та вікна”.
Наразі хлопець не може подати документи у “Дію” на “єВідновлення”, щоб отримати компнсацію, бо комісії не працюють в Херсоні через безпекову ситуацію. Однак 19 грудня 2024 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт, який передбачає спеціальний механізм компенсації для мешканців тимчасово окупованих територій та прифронтових громад. Наразі документ чекає на підпис президента. Власного житла в Запоріжжі молоде подружжя немає, тому орендують квартиру.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте ще: Відновили бізнес у пам’ять про загиблого сина: історія родини Ольшанських і їхнього найбільшого кизилового саду в Європі