“Речі з ароматом Азовського моря: відновлювати швейний бізнес довелося з нуля. Не було навіть голки з ниткою”. Історія Валерії Лісіци

Маріупольчанка Валерія Лісіца розпочала свою швейну справу у 2016 році.  У дівчини не було ніяких навичок — всьому навчалася в процесі. Вагітність і декретна відпустка стали поштовхом для початку власної справи. Спершу це були речі та постільна білизна для дитини, потім замовлення почали робити її подруги. Поступово дозвілля перейшло в повноцінний бізнес. У рідному Маріуполі дівчина облаштувала майстерню, створила ФОП, налаштувала сторінку в Інстаграмі та готувалася відкривати магазин та цех. Однак усі плани зруйнувало повномасштабне вторгнення рф в Україну.

Тікати з Маріуполя довелося без нічого, адже під загрозою був не лише бізнес, а життя. Після евакуації до Дніпра Валерія майже одразу відновила роботу, спочатку на волонтерських засадах, а вже потім — на комерційній основі.

“Буквально не було навіть голки з ниткою. Я вже мовчу про машинки або якесь нормальне обладнання. Довелося також виплачувати борги, бо напередодні вторгнення рф я взяла замовлення, які вже фізично не могла виконати”, — розповідає дівчина журналісту “Свій Дім”.

“Три тижні жаху в Маріуполі: ми просто чекали смерті”

Перші вибухи родина Валерії почула ще 19 лютого 2022 року. Проте подумали, що це чергова провокація російських бойовиків.

“Ми просто жили своїм життям та навіть в кошмарі не уявляли про таке. Лише ввечері 23 лютого вже усвідомили, що буде війна. Ми жили у власному будинку в Кальміуському районі міста. До кінця лютого залишалися вдома, але потім переїхали в центральну частину міста, сподіваючись, що там буде спокійніше. На жаль, це була хибна думка. Наступні 2 тижні були жахом — ми просто чекали смерті. Ніяких комунікацій не було, навколо вибухи й ти взагалі не розумієш, що відбувається. Дивом нам вдалося вижити”, — так Валерія згадує ті дні у Маріуполі. 

Евакуюватися на вільну територію її родина змогла лише 16 березня. Їхали через Бердянськ, а далі — до Оріхова Запорізької області. Знайомі волонтери повідомили маршрут та обіцяли допомогти при зустрічі. 

“Була велика проблема з бензином, тому нам довелося купити його за 15 тисяч гривень за каністру. Мостів не було, тому люди навалили своє майно, зокрема й машини, і зробили імпровізовану переправу, по якій ми перебралися. Фактично ми їхали по річці”, — говорить Валерія.

“Не було навіть нитки з голкою”

Спочатку родина опинилася в Запоріжжі, а потім відправилися до Дніпра. В місті вони були вже наприкінці березня. З собою мали лише дві валізи речей. За цей час змінили декілька квартир: десь зупинилися на три дні, десь — на тиждень. Коли усвідомили, що повератися їм нікуди, то оформили довготривалу оренду житла.

“Працювати я почала вже 4 квітня 2022 року. Швейну машинку мені надала підписниця, а тканину — різні підприємства-партнери. Я почала шити на волонтерських засадах для наших переселенців із Маріуполя. Гроші закінчилися швидко, тому наприкінці квітня відновила комерційну діяльність”.

За два з половиною роки життя в Дніпрі Валерія пройшла довгий шлях і відновила бізнес, не маючи після евакуації навіть нитки з голкою.

“Зараз у мене своя майстерня, інтернет-магазин, кілька машинок та все необхідне обладнання. В планах — відкриття цеху-магазину та прийом на роботу кількох працівників. Також є професійне студійне світло, камера та генератори. Частину майна придбала за гранти, а інше — за власні кошти. Асортимент теж збільшився — вдома був лише дитячий одяг, а зараз почали шити жіночій. Свого магазину поки що немає, але ми співпрацюємо з Альоною Кучерук і в межах її шоурума виставляємо наші сукні. Це підприємиця з Краматорська, яка в Дніпрі відкрила магазин, де інші бізнесмени можуть презентувати свій товар. Це як оренда торгового прилавку — ми щомісяця сплачуємо невелику суму, а вони надають всі послуги — від продавця до касового апарату”.

Про повернення додому після звільнення Маріуполя Валерія не думає. Спогади про місто залишилися лише з болем і стражданнями, пережитими навесні 2022 року. 

“Ми приїдемо, це точно, бо моя мама лишалася в окупації. Нещодавно вона померла. Я навіть не була на її могилі. Наш з чоловіком будинок, який ми придбали за 4 місця до вторгнення, стоїть напівзруйнований. Але чи будемо ми там жити — невідомо”, — каже вона.

Читайте ще: “Еко-Країна”: рідкісні рослини та ландшафтний дизайн. Бахмутянин Владислав Чурілов релокував бізнес на Київщину