“Мріяли про 100 кіз, але тепер не можемо прогодувати й 30”. Історія Олени Бєлозоренко з Херсонщини, яка відновила ферму на Київщині
Підприємство
У селі Станіслав на Херсонщині Олена Бєлозоренко з чоловіком із 2013 року розвивали ферму “Лиманська коза”, де займалися сироварінням та екотуризмом. Після повномасштабного вторгнення вони залишилися в окупації, бо не могли покинути тварин. Вісім місяців були під контролем росіян, а після звільнення села пережили нові обстріли з Лівобережжя. Після одного з них, що мало не коштував їм життя, подружжя виїхало на Київщину, де відродило свою справу.
Олена та Валентин евакуювали всіх тварин у Васильківський район, неподалік столиці, де їм безкоштовно надали в користування територію закинутої ферми. Проте наразі справи йдуть не так добре, як хотілось: не вистачає туристів, які були на Херсонщині, а попит на продукцію впав, тому зараз намагаються зберегти свою справу.
“Ми мріяли про 100 кіз — це справжнє стадо. Проте наразі ми не в змозі прогодувати тих, що є. Тому це лише мрії, але ми від них не відмовляємося”, — говорить Олена журналісту платформи “Свій дім”.
Олена та Валентин Бєлозоренко разом з донькою
Фото: особистий архів фермерів
Від працівниці театру до власниці ферми
Олена — корінна жителька Херсону, завжди жила в місті та більшу частину життя працювала в обласному академічному музично-драматичному театрі імені Миколи Куліша на посаді заступниці директора з гастрольної діяльності. Проте в 2013 році разом із чоловіком захотіли жити в селі й почали шукати будинок.
“Нам було по 45 років, коли ми ухвалили це рішення. Шукали село поблизу Херсона, бо спочатку не планували кидати роботу. Своїми краєвидами, природою, зокрема й лиманами, нас підкорив Станіслав. І це відносно недалеко — близько 40 кілометрів від міста. Коли ми вперше туди приїхали, там ніхто нічого не знав про екотуризм, та й кіз майже ніхто не тримав. Ми фактично були першими. Спочатку спробували тримати качок, але не вийшло – шкода було їх вбивати. Корову “не потягнули”, бо дорого це. Але дуже хотіли мати власний і корисний продукт, тому кози виявились найкращим варіантом”.
З козячого молока Олена з чоловіком робили сир, зокрема бринзу. Першими поціновувачами продукції стали колеги по театру та їхні знайомі:
“У селі козу за серйозну тварину не сприймають, а продукти з її молока майже ніхто не їсть. А от містянам сподобалося”.
Кози на фермі Олени
Фото: особистий архів фермерів
Наступні п’ять років після переїзду в Станіслав Олена продовжувала працювати в театрі й возила колективи на гастролі Україною й за закордон. Проте згодом почалися проблеми зі здоров’ям.
“У мене виявили дві грижі й зрештою я потрапила в лікарню.Там мені сказали, що в мене лише два варіанти: або все кинути та повернутися в Херсон, або залишитися в селі й не їздити на роботу. Я обрала друге, бо коли вже пожив серед такої краси та свободи, то в місто не дуже хочеться повертатися”, — розповіла Олена.
Керівник театру Олександр Книга вмовляв Олену залишитися, тому жінка інколи допомагала рідному театру: їздила на фестивалі й займалася розселенням іноземних гостей в Херсоні під час вистав:
“Він завжди підтримував і підтримує мене досі. На якісь заходи замовляв мою продукцію та усюди розповідав про нашу ферму — фактично робив нам рекламу”.
Згодом подружжя завело породистих кіз та збільшило їхню кількість:
“Звичайна козочка дає 2 літри молока на день, а деякі породисті — по 4-6 літрів. Також у них сильно відрізняється молоко: за смаком, плотністю тощо. Наприклад, є такі, що дають молоко жовтого кольору. У нас було багато порід, зокрема ламанча, зааненські, альпійські, англо-нубійські та інші”.
Родинна ферма потрохи розвивалася, а от ідея про екотуризм виникла випадково. Це було у 2019 році.
“Задовго до повномасштабного вторгнення рф нашою громадою активно зацікавився USAID. Вони допомагали місцевим розвивати туризм. А у мого колишнього керівника Олександр Книги в Олешках була своя база туризму “Чумацька криниця” . Якось він подзвонив й сказав, що в нього є група з Одеси, яку він до нас незабаром привезе. У мене була паніка, бо у нас фактично нічого не було для зустрічі гостей. А він сказав, щоб я наварила борщу, нарізала сиру, поставила й пофарбувала столи. На все це у нас був день і ніч. Ми з чоловіком підготували все, що змогли. До нас приїхали дорослі й діти, і їм дуже сподобалося. Це була справжня терапія, як для людей, так і для тварин. Стався неймовірно крутий обмін енергією, який надихнув нас активно розвивати цей напрямок”, — згадує Олена.
Олена презентує свою продукцію на ярмарку
Фото: особистий архів фермерів
До початку великої війни на фермі було понад 30 кіз, а продукцію власного виробництва Олена відправляла по всій Україні:
“Це молоко, сири, йогурти, і навіть згущенка. Лише сиру у нас було 16 видів. Під час екскурсій люди проводили час із тваринами. Загалом година йшла на дегустацію їжі, а година — на тварин”.
Життя в окупації
Три сезони подружжя мирно і спокійно працювало на фермі. Напередодні 24 лютого 2022 року готувалися до четвертого:
“Я не могла уявити, що таке може статися. За політикою й новинами не слідкувала, а якби й дивилась, то все одно б не повірила. Для мене все було зненацька. А о 4-й ранку чоловік повідомив, що почалась велика війна”.
Мама та син Олени були в Херсоні. Жінка вмовила рідних виїхати до них в село. Понад місяць росіяни в Станіслав не заходили.
Село Станіслав на Херсонщині з висоти
Фото: Олег Марчук
“Село знаходиться на околицях, тому ми спочатку були їм не цікаві, вони йшли на Миколаїв. Проте потім все ж таки зайшли. Так почалося важке життя в окупації”, — розповіла жінка.
Військові рф стояли за декілька будинків від оселі Олени. Поступово люди почали виїжджати й село фактично стало безлюдним:
“Це був жах, росіяни били по всіх будинках. Дуже залякували населення. Ми намагалися сторонитися їх, а у нас ще подвір’я було прикрашене в жовто-блакитними стрічками. Ми ж готувалися зустрічати гостей, які мали приїхати навесні. Потім довелося сховати нашу символіку”.
Олена розповідає, що почалися проблеми з продуктами. Ніяких поставок не було. Сусіди об’єднувалися, готували їсти, аби не залежати від окупантів й не брати від них ніякої “гуманітарної допомоги”:
“Я робила з козячого молока сир і бринзу. Інша жінка пекла хліб та булки, а в третьої були кури та яйця. Оце ми з трьох родин обмінювалися продуктами. Я молилась і вдень, і вночі, щоб вони не зайшли до нас і не порізали кіз на м’ясо. Загалом, ми заради тварин там і залишилися. Донька в Києві дуже переживала, намагалась влаштувати нам якось виїзд, але з козами це було неможливо, а кинути їх ми не могли”.
Під час окупації подружжя прихистило багато інших тварин, яких покинули власники, які тікали від війни:
“Люди виїжджали, дехто не забрав котів і собак. Ми їх всіх до себе взяли і вони нас вберегли від окупантів, я так вважаю. Був випадок, коли один російський солдат намагався зайти на нашу ферму, але не зміг, бо почали лаяти собаки. Він злякався та пішов геть”.
Під час окупації росіяни масово розкрадали майно людей. Особливо тих, хто евакуювався:
“Кого у нас тут тільки не було: і чеченці, і буряти, і ще бозна-хто. У них постійна ротація була. Деякий час тут стояли бойовики з так званих “лнр” та “днр”, ось вони найбільше займалися мародерством. У нашого сусіда, теж фермера, фактично весь дім винесли: меблі, техніку, все майно”.
В окупації родина жила в інформаційному вакуумі, адже інтернету й зв’язку не було.
“Ми не знали, що відбувається та які новини на фронті. Проте у листопаді 2022 ми їздили в Херсон у справах, й тоді вже помітили, що росіяни якісь дивні на блокпостах: інша поведінка, манера спілкування. А наступного дня мені змогла додзвонитися донька і сказала: “Мама, а ти знаєш, що росіяни вийшли з вашого села”. А я, чесно, не знала. Спочатку злякалася, подумала, може вони вийшли, щоб остаточно нас знищити”, — згадує жінка.
Одна з кіз на фермі Олени
Фото: особистий архів фермерів
Проте незабаром Олена зустріла місцевого хлопця, який розповів, що бачив українських військових, які зайшли у Станіслав.
“Він сказав, що зустрів їх, а вони йому кажуть: “Слава Україні!”. Він відповідає: “Добрий вечір”, і не знає, що казати далі, бо злякався. Вони сміються й говорять: “Молодець, так і треба відповідати, щоб не накликати на себе біду, бо раптом ми диверсанти”.
Переїзд на Київщину
Попри обстріли з Лівобережжя Херсонщини, куди відступили окупанти, майже рік після деокупації села Олена з чоловіком жили в Станіславі й чекали на звільнення решти області.
“Росіяни стояли у нас прямо через лиман та постійно гатили по селу. Поступово ставало дедалі гірше, проте ми все одно не хотіли виїжджати, допоки не стався обстріл, який ледь не забрав наше життя і наших тварин”.
4 серпня 2023 року армія рф поцілила на ферму – загорівся амбар з кормами й зерном, ледве не загинули всі кози. Чоловіка контузило, а найманого робітника поранило. Саму Олену разом з собакою ледве не вбило уламками. Після цього подружжя задумалося про евакуацію.
“Спочатку приїхала донька з Києва й забрала бабусю, бо вона літня жінка. Їй тут не місце. Нам почали дзвонити різні люди й пропонувати виїхати, зокрема з Торгово-промислової палати. Тоді ми вирішили, що якщо їхати, то лише на Київщину, бо там донька. Я почала дзвонити по громадах, але ніхто не міг нас прийняти з такою кількістю тварин. Хоча їх у нас стало менше — ми подарували 24 козеня людям, які повернулися додому після звільнення в Станіслав”, — розповіла Олена.
Маленькі козенята на фермі Олени
Фото: особистий архів фермерів
Щоб виїхати подружжю також було потрібно обладнання й приміщення для сироваріння. На допомогу прийшли добрі люди — Олександр і Олена Смолянські.
“Я поїхала в Київ до доньки, а тут мені дзвонить моя колежанка з театру та каже, що в її сестри є знайомі, які мають землю на Київщині із закинутою фермою, й що вони готові нам її безкоштовно надати. Я зустрілася з цим чоловіком, він мене сюди привіз та все показав. Тут дуже гарні місця, як у нас на Херсонщині, хіба що лиманів немає”.
Потім жінка зв’язалася з британськими волонтерами, які допомогли родині переїхати на Київщину разом із тваринами, і вже 27 жовтня 2023 року всі були у Васильківському районі.
“Це велика ферма, яка була закинута, тут не було світла і води. Проте електрику ми полагодили, а от з водою досі проблеми. Ніяк не можемо зібрати кошти на свердловину, тому чоловіку доводиться постійно її привозити, а це важко”.
Окрім ферми вони отримали невелику кімнату для проживання та вагончик для сироварні, який знаходиться за 800 метрів від тварин.
Різні види сирів, які роблять на фермі
Фото: особистий архів фермерів
“Також ми виграли два гранти. Один від БФ “Право на захист”, а другий — від шведів. За рахунок цих коштів змогли відкрити ферму для туристів і придбали обладнання для виготовлення сиру”.
Перший сезон на новому місці пройшов вдало, людей було багато. А от в цьому році ситуація змінилася на гірше, говорить Олена.
“Дуже мало людей було цьогоріч, десь лише третина від минулого року. Ми навіть не покрили витрати. Тому зараз знаходимося в режимі виживання. Якби не допомога дітей та донорів, то не було б навіть, що їсти: ні нам, ні тваринам. Ще одна проблема — не можемо знайти працівників. Ми вже майже пенсіонери, здоров’я не дозволяє виконувати важку фізичну роботу, а тут охочих немає”.
Господарство сім’ї на Херсонщині частково зруйновано. Жінка вже давно не була вдома.
“Після переїзду на Київщину я кожні два місяці їздила додому, проривалась, як могла. Зараз вже туди потрапити неможливо. Ні газу, ні світла там вже немає. Місцеві кажуть, що наш двір згорів повністю. Будинок начебто ще стоїть, але там все пограбували. Одним словом, якщо надумаємо колись повернутися, то немає куди, треба буде відновлювати все заново”.
Екскурсії для туристів на Київщині
Фото: особистий архів фермерів
Попри важкі часи Олена з чоловіком не втрачають оптимізму, вірять у перемогу та навіть думають про розширення ферми.
Читайте ще:
“Те, що зробили росіяни на Херсонщині — це екоцид”. Історія природоохоронця Павла Холодняка
“У наш будинок влетів дрон — прямо в кухню, де сидів тато”. Історія Анжеліки Байбак з Херсонщини