Приватний будинок
“Врятувалися з окупації й відновили покинуту хату на хуторі”. Історія Наталі Ал Баз з Харківщини
Наталі Ал Баз з родиною жила в селі Циркуни на Харківщині. Перед початком великої війни разом із чоловіком вони почали ремонт у будинку, але вже 24 лютого 2022 року опинилися під російською окупацією. В холодній оселі під постійними обстрілами вони пробули майже тиждень, після чого виїхали до знайомих на хутір. Згодом за порадою місцевих оселилися в одній із покинутих хат.
За півтора року сім’я перетворили занедбаний будинок на сучасну оселю з дизайнерським ремонтом. Ще до початку ремонту Наталі створила блог “Естетика хутора”, де спочатку розповідала про своє сільське життя, а згодом — показувала процес відновлення оселі.
Пів року тому родина переїхала до Києва — тоді жінка була на дев’ятому місяці вагітності. Проте хатинка на хуторі — це їхнє місце сили, куди вони планують час від часу приїжджати. Наталі зізнається, що вже шукає хату-мазанку на Київщині, яку можна буде відновити та створити власний дизайн.
“Зранку 24 лютого в будинку вже не було опалення та світла”
У листопаді 2021 року Наталі переїхала до села Циркуни — в будинок свого майбутнього чоловіка. До цього хотіли орендувати квартиру в Харкові, але гідних варіантів у необхідному районі не знайшли:
“Ми жили звичайним міським життя, але ночувати їздили в Циркуни. В Харкові була робота, дитячий садочок та інші справи. А в селі ми почали робити ремонт”, — розповіла Наталі журналістці “Свій дім”.
Але все змінив повномасштабний наступ рф — 24 лютого 2022 року о п’ятій ранку вона прокинулася від вибухів. В домі вже не було світла, опалення та інтернету. Мобільний зв’язок інколи “пробивався” в деяких місцях:
“Чоловік одразу поїхав заправляти машину, тому що ми були непідготовлені. У нас не було палива, продуктів та готівки. На заправці він стояв у черзі близько чотирьох годин. Назад в село його не пустили українські військові, бо там вже були росіяни. Він зміг проїхати в обхід, але назустріч йому йшла ворожа техніка. І це була лише дев’ята ранку. Ми зрозуміли, що вже в окупації”.
Через Циркуни постійно летіли російські бомби та снаряди. Виїхати звідти не було можливості й вони були “ізольовані”, навіть не знали, що відбувається в Харкові та інших містах.
“Чоловік взяв алкоголь та цигарки й пішов до росіян домовлятися”
Першого березня родина вирішила виїхати з окупації. Це сталося після того, як чоловікові додзвонився знайомий і повідомив, що росіяни розбили будівлю Харківської адміністрації. Наталі з маленькою донькою, її чоловік та його молодший брат, який напередодні приїхав в гості, почали збирати найнеобхідніше:
“Ми сіли в машину, з собою забрали собаку й кота. По дорозі зустріли людей, які казали, що ми не зможемо залишити село і нас не випустять. Ми лише відповідали: “Дякуємо, ми поїхали далі”. Перед блокпостом окупантів чоловік зупинив авто і розвернув його в протилежну сторону. Я спитала, для чого він це зробив, а він відповів, що якщо його не відпустять, то мені буде легше повернутися назад у село. Він взяв алкоголь та цигарки й пішов до росіян домовлятися. Для мене ці кілька хвилин, коли я на нього чекала, здавалися вічністю. Потім бачу, що він біжить до нас. Як виявилося, там нікого не було, бо наші військові “розбили” їх вночі”.
Залишивши село, вони поїхали далі через цвинтар та поля. Про замінування території тоді ніхто не думав — просто розуміли, що треба рухатися вперед:
“Ми приїхали в Харків і він був повністю порожнім. На дорозі лежали дроти від тролейбусів, рекламні екрани були розтрощені, деякі машини — побиті. Наші друзі, які жили на хуторі, позвали нас до себе, бо залишатися у Харкові було небезпечно. Те, що ми змогли виїхати з окупації, було великим везінням. Наступного дня інша родина намагалася покинути село, а на тому блокпосту вже були росіяни, які розстріляли їхню машину”.
“З інфраструктури на хуторі були лише цвинтар та купа покинутих хат”
На хуторі в Харківській області друзі поселили родину в маленькому флігелі. Спочатку планували розмістити їх у сусідній хаті, але так і не змогли розтопити грубу.
“Хоч це була всього одна кімната з пічкою, я була такою щасливою, що ми нарешті в теплі й зі світлом. Так можна жити. Повертатися в цивілізацію ми не планували, бо вже мали досвід життя в будинку без опалення, який швидко охолоджувався. До того ж, більші населені пункти могли бути стратегічно важливими для ворога. А тут, на хуторі, з інфраструктури був лише цвинтар і купа покинутих хат, деякі з яких частково розібрали на будматеріали”, — розповідає Наталі.
Попри те, що вдалині було чутно вибухи, це суттєво відрізнялося від того, коли ворожі снаряди пролітали через Циркуни. На цьому контрасті Наталі відчула себе у безпеці й не захотіла покидати хутір.
Місцеві порадили родині придивитися до покинутої хатинки. У той час туди приїжджали інші переселенці з Харкова та області, і мешканці почали розселяти їх усіх. Чоловік Наталі оглянув один із будиночків.
“Його власниця давно не виходить на звʼязок, скоріш за все, донька забрала її до себе за кордон років п’ять-шість років тому”, — розповіла жінка.
“Півтора року ремонту”
“Ми пішли разом дивитися хатинку. Досі пам’ятаю, як вперше переступила поріг і побачила веранду, кухню і кімнату. Порівняно з маленьким флігелем, у якому нас приютили знайомі, це були справжні апартаменти. Чоловік одразу запевнив, що піч працює, тому можна буде все отопити. Декілька днів ми все прибирали, а після вирішили, що треба заселятися”.
В хаті були маленькі вікна, які не відчинялися. На склі — тріщини, які довелося закрити плівкою, щоб не було протягів.
Для них чотирьох були лише два старих панцерних ліжки. Тому чоловік Наталі з братом зняли двері з покинутого будинку та змайстрували нове спальне місце. Перші тижні навіть не мали матраців, але згодом їм привезли родичі.
“У квітні почала диміти грубка. Ми вирішили, що треба її ремонтувати, бо мали великі сумніви, що до зими повернемося до Циркунів. Нам пощастило, що на хуторі від війни ховався пічник, який допоміг нам зробити технічну частину роботи, а інше — вже самостійно. Це в нас зайняло до двох місяців. Згодом мене почала дратувати побілка. Від неї постійно бруднився одяг, а так як водопостачання не було, прати речі було важко. Тому я вирішила перефарбувати стіни. Потім докупили лінолеум — і почалося! Кухню та спальню ремонтували до осені, потім чоловік зайнявся каналізацією. На подвір’ї був колодязь, але з ним були проблеми, тому довелося копати близько 50 метрів до сусідського. Встановили унітаз та душ. Все завершили у грудні, але коли почалися морози, замерзли труби. Тому довелося переробляти”.
Ремонт тривав півтора року. Наталі зізнається, що процес був складним та довгим через те, що вони жили в хаті під час всіх робіт. На її думку, було б простіше, якби вона була весь час порожня та без речей.
Власний блог “Естетика хутора”
З початку життя на хуторі Наталі надихалася естетикою, що її оточувала. Попри дискомфорт у вигляді відсутності зручностей в домі та довгий ремонт, вона почала помічати красу в буденних речах:
“Інтернет був поганий, новини читати чи слухати зовсім не хотілося. Я прагнула абстрагуватися від пережитого. Тому почала в телефоні писати свою історію. Потім я створила новий акаунт в Інстаграм і почала викладати фото природи, паркану, занедбаного будинку. Спочатку писала тексти англійською, а згодом перейшла на українську. Люди почали підписуватись та просили показати більше — казали, що це їх заспокоює. Я транслювала наш побут з позитивом, як наче це якась пригода”.
Наталі розказує, що спочатку публікувала лише фото, потім почала знімати відео, проте довго соромилася говорити на камеру:
“Мене просили більше розказувати про наше життя на хуторі. Я хотіла говорити українською мовою, але на той у мене ще погано виходило. Але я тренувалася, і вже в листопаді 2022 року спокійно записувала сторі”.
“Хочу хату з піччю поряд з Києвом”
На хуторі родина прожила понад два роки, але пів року тому переїхала до Києва. Наталя тоді була на девятому місяці вагітності, тому залишатися далеко від міста було важко, а чоловіку запропонували роботу в столиці:
“Прийняли рішення одним днем. Ми виїхали вчасно, бо вже були випадки, коли поряд прилітало. Але все одно будиночок на хуторі чекає на нас. Будемо туди приїжджати”.
За час життя в Києві жінка зрозуміла, що хоче купити хату з піччю поряд із столицею і зараз переглядає всі оголошення:
“З маленькою дитиною ми не зможемо зробити ремонт самостійно, але облаштувати оселю та створити власний дизайн — цілком реально. Тому, коли настане час, планую залучити спеціалістів — так буде менш нервово і швидше”.
Читати ще: