Солодка терапія: виготовлення зефірних квітів відволікає від спогадів про втрачені домівки. Історія двічі переселенки Світлани Новікової

Двічі втратити все через війну і знову почати життя з нуля — це випробування пройшла Світлана Новікова. У 2015 році вона залишила свій дім у Донецьку, а в 2022-му була змушена покинути й Маріуполь, де застала початок повномасштабного вторгнення. Вирватися з блокадного міста вдалося лише у квітні. Виїжджали лісопосадками і невідомим дорогами. Проїжджали блокпости, на яких стояли буряти зі зброєю. 

Тепер Світлана з родиною мешкає в Дніпрі, де виготовляє смаколики та відкрила магазин “Зефірний сад”. Вона завжди мала багато хобі: після переїзду до Маріуполя отримала грант і купила в’язальну машину. Однак цей проєкт не приносив великого доходу, а син порадив спробувати щось більш оригінальне. Все змінив випадковий майстер-клас із зефірної флористики. Спершу Світлана пригощала виробами колег, а згодом почала продавати солодощі через соцмережі.  

“Рік прожила в окупації”

“У 2014 році ми спостерігали, як розгортаються бойові дії, але вірили, що це мине. Я не виїхала з Донецька одразу, адже мій чоловік тяжко хворів, і ми не знали, куди їхати з ним у такому стані. Змогла це зробити лише після його смерті”, — розповіла жінка журналістці “Свій дім”.

Разом із синами Світлана обирала нове місто для життя між Києвом, Дніпром та Маріуполем. Зупинилися на останньому, адже вона часто там бувала по роботі та мала знайомих. Крім того, звідти час від часу їздила до Донецька. Однак з початком карантину через COVID-19 такої можливості вже не було. 

“Я одразу зняла кошти та купила багато продуктів”

До початку повномасштабного вторгнення Світлана з синами жила в Маріуполі. Там вона придбала квартиру та влаштувалася на роботу в банк. За цей час місто стало для них рідним і повертатися до Донецька у разі звільнення вони не планували. 

“24 лютого 2022 року зранку мій керівник написав, щоб ми на роботу не йшли, бо “десь чути вибухи”. В нашому районі поки було тихо. А вже наступного дня від сина дізналася про обстріли Волновахи, за 60 км від міста. Після цього, згадуючи 2014 рік, я вже зрозуміла, що буде далі”, — розповідає вона.

Світлана усвідомлювала, що в таких умовах потрібно економити продукти та намагатися вижити. Обстріли почалися з околиць міста, але з кожним днем удари ставали все ближчими до центру.

“Пам’ятаю, як ми готували їжу на вогнищі. Дехто намагався одразу з’їсти свої запаси м’яса, щоб воно не пропало, і смажив шашлики, а ми скромно варили суп. Разом із невісткою ходили обмінювати деякі продукти на овочі. Справжній український борщ з м’ясом ми приготували у квітні, коли в інших уже залишилися лише каші та макарони. Щоб зігрітися в холодній квартирі, ми додавали по 20 грамів алкоголю в каву чи чай”, — пригадує жінка. 

“З Маріуполя до Запоріжжя їхали чотири дні”

Життя в Маріуполі під час великої війни навчило, що краще не ходити поодинці. Тому по хліб і на “розвідку” Світлана виходила з сином, невісткою або сусідами. Таким чином вони дізналися, що з міської лікарні №2 автобус вивозить людей до селища Микільське Маріупольського району. Черга туди була великою, тож вирішили періодично навідуватися і перевіряти, як змінюється ситуація.

“Одного вечора ми зустріли знайомих, які вже записалися на евакуацію. Ми домовилися, що вони перезапишуться на наступний день, і поїдемо разом. Так ми виїхали до Микільського. Всі, хто прибув з Маріуполя, мусили зареєструватися та залишити свої дані. Там я зустріла свою колегу, яка розповіла, що звідси є два шляхи — на Бердянськ і на Ростов, але потрібно пройти фільтрацію. Я вирішила шукати інші можливості виїзду”, — пригадує вона. — Ми пішли на автовокзал до таксистів. Я сказала: “Хлопці, така проблема: треба виїхати до Бердянська до фільтрації. Чи є така можливість?” Один з них погодився. Ми домовилися про оплату, і опів на першу поїхали. За дві години вже були на місці. Але як ми добралися! Їхали околицями, лісопосадками та невідомими дорогами. Проїжджали блокпости, на яких стояли буряти. Серце завмирало від страху, а в голові лише одна думка: чи доїдемо ми?”.

Таксисти довезли родину до школи в Бердянську, де розміщували переселенців. Там вони витратили час на пошуки можливостей виїзду далі. Врешті-решт знайшли водія, який евакуював людей великими автобусами. Жінка згадує, що це був тяжкий шлях, який включав 16 блокпостів із перевіркою. Але коли в Запоріжжі вони побачили поліцейських в українській формі, зрозуміли, що доїхали. Там їх чекав транспорт, організований роботодавцем жінки, і так вони дісталися до Дніпра.

“У Дніпрі почала розвивати власну справу”

“В місто почали приїжджати багато переселенців. Ми майже одразу повернулися до роботи. Проте згодом я зрозуміла, що це було передчасно. Ми не осмислили свій досвід. Лише через кілька місяців я усвідомила, що тут все чуже, а друзів і знайомих немає. Я переживала великий стрес. Старший син порадив знайти спосіб вийти з цього стану, і запропонував знову зайнятися виготовленням зефірних букетів. Спочатку я почала робити звичайні солодощі з різними смаками та одразу принесла їх на роботу. У нашому під’їзді жили волонтерки, з якими я почала співпрацювати, і вони допомогли мені з рекламою. Поступово почали надходити замовлення, а за отримані кошти я придбала новий кондитерський інвентар”, — розповідає Світлана. 

Взимку 2023 року в Дніпрі організували виставку для релокованого бізнесу, і жінка вирішила взяти в ній участь. Напередодні вона виготовила букети, які користувалися популярністю серед відвідувачів. Бажаючих їх придбати було чимало, тож їй довелося працювати всю ніч, щоб підготувати нові букети для наступного дня. Після цієї події про справу Світлани заговорили в Дніпрі, і різні телеканали почали знімати сюжети про неї.

Світлана не зупинилася на досягнутому. У 2024 році вона відкрила власний магазин, адже багато охочих хотіли побачити зефірні букети наживо. Щоб реалізувати цю ідею, вона подалася на грант від “Дія. Бізнес” і отримала фінансування:

“За цим стоїть багато роботи. Скільки всього ми пережили до цього моменту — не передати словами. Для мене процес виготовлення квітів з зефіру це як терапія. В цей момент я забуваю, де і хто я. Я живу в цій творчості. Вже третій місяць я організовую заходи для жінок, де навчаю їх створювати такі смаколики. В мене була група переселенок з Маріуполя. Вони мені сказали, що в цей час відпочили душею”.

“Коли думаю про квартиру, не можу заснути всю ніч”

Будинок, де жила Світлана в Маріуполі, зазнав пошкоджень під час бойових дій в 2022 році, але не був зруйнований. Заяву на “єВідновлення” чи міжнародний Реєстр збитків вона поки що не подавала, оскільки усвідомлює, що на даний момент не може отримати жодної компенсації, адже місто перебуває в окупації:

“Питання житла дуже болісне для мене. Коли починаю про це думати, не можу заснути всю ніч”.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читати по тема:

Живе на Тернопільщині та розповідає людям про схід і терикони. Історія двічі переселенки Оксани Муравльової

Міжнародний реєстр збитків. Нові правила та можливості для подання заяв