Виробництво в умовах війни: “Шили близько 40 курток щодня, а тепер намагаємося вижити та зберегти бренд”. Історія Дмитра Косілкина

До повномасштабного вторгнення рф Дмитро Косілкин керував власним швейним цехом у Лисичанську на Луганщині. Разом із дружиною вони розвивали бренд “Be Easy”, щодня виготовляючи близько 40 дитячих курток. У команді працювали 10 людей.  Для виготовлення одягу замовляли спеціальну мембранну тканину, особливість якої полягає в тому, що вона не пропускає вологу, але дає шкірі дихати. 

Серед досягнень фірми — грант від ПРООН, сучасне обладнання, робота по всій Україні та впровадження передових технологій з виробництва одягу, переймати які приїжджали колеги з інших областей. Сьогодні підприємці-переселенці намагаються зберегти свій бренд і відновити роботу у Дніпрі, куди були змушені переїхати через велику війну та окупацію рідного міста.

“Наразі ми намагаємося просто вижити, аби в майбутньому знову почати повноцінно працювати та одягати маленьких українців”, — говорить Дмитро Косілкин журналісту “Свій Дім”.

“Про війну знали, але тікати не планували”

“Ми розуміли, що повномасштабне вторгнення неминуче, але не евакуювалися, бо кинути дім та бізнес було дуже важко. Попередили колектив, щоб вони економили кошти на випадок бойових дій. Обстріли почули вже зранку 24 лютого 2022 року. Ми сиділи вдома, нікуди не їхали, бо власного авто в нас не було. Закупили продукти, зупинили виробництво та зібрали тривожну валізу. Сусіди виїхали в місто Привілля й запропонували нам — ми погодилися. Поступово там почалася гуманітарна катастрофа — не було комунікацій, а постачання продуктів зупинилося. Тоді ми під егідою місцевої ВЦА почали займатися волонтерством”, — розповідає Дмитро.

Тоді ж виникла думка про релокацію підприємства. Коли ситуація стала критичною — подружжя переїхало до Дніпра. 

“Це був кінець березня 2022 року. Наші місцеві друзі-бізнесмени допомогли з житлом.Через партнерів ми змогли організувати поїздку до Лисичанська. Проте вивезти вдалося лише частину обладнання та майна. Замовили лише одну машину, адже послуга була дорогою. Врятувати вдалося багато швейних машинок, які було легко перенести руками. А от лазерний плоттер для порізки тканини, кишеньковий автомат для оплати та сировина — лишилися. Якщо у відсотковому еквіваленті, то ми врятували 20% грошей та 60% виробничого обладнання”.

У червні 2022 року Дмитро відновив виробництво, а от волонтерство довелося призупинити через брак фінансів.

“Одна з наших швачок була в Дніпрі, також запросили жінку з Сіверськородонецька, з якою раніше співпрацювали. І запустили роботу — почали з футболок з патріотичними принтами. Відновили роботу Instagram, запустили Telegram-канал, організували розсилку для наших колишніх клієнтів і повернулися до пошиття дитячого одягу”, — розповідає підприємець.

Перспективі — незрозумілі

“Зараз ми переживаємо стагнацію бізнесу через еміграцію, зменшення купівельної спроможності та вплив війни. За ціною ми більш-менш конкуруємо з Європою, а от по якості — ні. За ці роки технологічний процес змінився, в нас нові люди, яких ще треба вчити, а також є проблеми з замовленням продукції з Китаю через політичну складову. Зараз наше загальне замовлення, яке є — це  30 одиниць одягу — в рази менше, ніж було вдома”, — говорить чоловік. 

Сьогодні у штаті працюють 4 швачки та менеджер з продажів. Дмитро каже, що основна мета зараз — це вижити, зберегти бренд і не втратити довіру постійних клієнтів.

“Наша концепція — це якісний та доступний одяг для українських дітей. Так було, так є й так буде. Ми над цим працюємо. Ми починали з дитячого одягу, але поступово переходимо на те, щоб одягнути не лише дитину, а й маму з татом. Чи хотіли б ми повернутися на Луганщину після звільнення? Так! Але головна умова  — це пільги для бізнесу. Держава має створити умови для того, щоб знову запустити економічне життя на тій території. Наприклад, створити індустріальні парки, де підприємці зможуть реалізувати свій товар. Крім того, важливо забезпечити наявність кадрів, адже у нашій сфері це має велике значення. Також необхідно вдосконалити логістичну складову для максимально швидкого транспортування сировини та продукції. Ну й найголовніше, не тільки для бізнесу, а для людей загалом — це безпека”, — наголошує Дмитро.

Бізнесом почали займатися у 2014 році

Це вже не перша евакуація родини з рідної Луганщини — під час тимчасової окупації Лисичанська в 2014 році подружжя виїхало до Кам’янця-Подільського Хмельницької області. Після звільнення міста вони одразу повернулися додому й почали створювати ткацький цех. 

“У нас із дружиною не було досвіду в цій сфері, а ідея шити дитячий одяг виникла завдяки нашій дитині. Ми усвідомили, що хочемо створювати найкращі речі для сина та його однолітків. Ми знайшли в Китаї постачальника мембранної тканини — це такий матеріал, який має водовідштовхувальний ефект. Він дає шкірі дихати, але при цьому не пропускає рідину. Першу колекцію, а саме 10 примірників, ми відшили на аутсорсі, найнявши сторонніх швачок. Далі зробили фотосесію на своїй дитині та дітях знайомих, виклали в інтернет й спробували онлайн-продажі. Дружина через форуми запустила маркетинг й таким чином ми продавали наші куртки. Сировину спочатку зберігали вдома, коли побачили, що є покупці та попит — замовили ще матеріали та почали створювати власний цех. Купили швейні машинки, орендували приміщення, замовили лекала, зварили розкрійний стіл, найняли швачок та почали виготовляти дитячі куртки на зиму та весну. З цим товаром ми поїхали на виставку у Києві. Там нас помітили й почали замовляти наші речі”, — розповідає підприємець.

Дмитро каже, що головною проблемою на початку ведення бізнесу була якість виробів. Не вистачало навичок та технологічності процесу. 

“Тоді ми відправили головну швачку на навчання до європейських колег. Купувати іноземний одяг було дорого та важко, тому ми прагнули створити доступну альтернативу для пересічного українця. Наша ціна тоді становила приблизно 20 євро, в той час як закордонний аналог коштував 40, тобто вдвічі більше. Але конкурувати лише ціною дуже складно, необхідні також висока якість та хороший сервіс”, — говорить підприємець.

Шили близько 40 курток на день

У 2016 році Дмитро орендував нове приміщення, а кількість працівників збільшилась до шести. Через рік підприємець купив додаткове обладнання та найняв ще кількох співробітників. Потім був грант від ПРООН, який спочатку не вдалося виграти через бюрократичні проблеми.  

“Ми досягли певної вершини і я зрозумів, що нам треба йти далі — організувати закрите та автоматизоване виробництво, яке не залежить від когось або чогось. Врешті-решт грант нам все таки погодили — я захистив бізнес-план та ми отримали гроші. На них купили нові швейні машинки та лазерний плоттер для обрізання тканини. Вже за місяць ми побачили, що швидкість виробництва збільшилася на 10 відсотків. До початку повномасштабного вторгнення рф щодня виготовляли близько 40 дитячих курток, а за сезон забезпечували продукцією 2 500 клієнтів. Також співпрацювали з іншими фабриками та додатково виготовляли їхні замовлення. Мали менеджера з продажів, таргетолога, дилерську мережу та відкрили інтернет-магазин. Вартість однієї дитячої куртки тоді була 1300 гривень. Працювали ми і над створенням дорослого одягу”, — розповідає Дмитро.

Попри втрату рідного дому та великої кількості майна на рідній Луганщині Дмитро Косілкин з оптимізмом дивиться у майбутнє. Наразі чоловік планує врятувати бренд, а згодом — вийти на довоєнні обсяги продажів та виробництва свого товару.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».

Читайте ще: “Російські окупанти катували нас з чоловіком та погрожували вбити нашого собаку”. Жителька Енергодара втекла з рідного міста в Запоріжжя, де розпочала власну справу